«Курт, мабуть, таки мав рацію, – думав Ернст, коли його «BMW» опинився на погано освіченому польському шосе, що вело до українського кордону, – не варто було їхати сюди автом». Мало того, що дорога кепсько освічена, але і якість її залишала бажати кращого: Ернстів автомобіль – пестун бездоганного німецького автобану – час від часу незвично підстрибував і хитався. До кордону, за Ернстовими підрахунками, залишалося кілометрів з п’ятнадцять.

Він їхав в Україну, його вела зоря. Ім’я дівчини – Зоряна – було цією зорею. Він листувався із Зоряною вже вісім місяців, – з березня дев’яносто шостого року, – й плекав щодо неї серйозні наміри. І ось їхав, щоб нарешті побачити її, хвилювався, думав про опцію розчарування. Але у листах Зоряна була розумною й дотепною, іноді реагувала на його слова з іронією й гумором, напруги спротиву у їхньому листуванні не відчувалося. Її німецька була цілком пристойна. Ернст відчував у Зоряні матір своїх дітей. Про це він думав з хвилюючим теплом у грудях.

Звісно, в Україні Ернст ще ніколи не був. Рік тому він навіть не усвідомлював, що існує така країна: для нього, як і для 95 відсотків його співвітчизників, одразу за східним кордоном Польщі, Словаччини й Угорщини починалася Росія. І хоч Радянський союз розпався п’ять років тому, але ж Росія в уявленні західних європейців залишилася там, де й була. Лише від Зоряни він з подивом довідався, що існує українська мова, якою послуговуються зо три десятки мільйонів людей. Дівчина запевняла, що це не діалект російської, що українська віддалена від російської настільки, як голландська від німецької. Ернст відкрив для себе цілий світ, про який досі не відав ні сном ні духом.

Він виявив, що чимало речей, які в його оточенні вважаються російськими, насправді є українськими: козаки в широких штанях, вишиваний жіночий одяг, суп з червоних буряків (забув, як він у них називається), ба навіть найбільший літак у світі «Мрія» і Сергій Бубка, за спортивними досягненнями якого Ернст здавна стежив.

Знайомством із Зоряною Ернст завдячує Оксані. Вона гарна, енергійна, любить чепурно вдягатися, добре виховує свою трирічну доньку. Оксана – дружина Йорґа, Ернстового товариша часів навчання. Вони одружилися чотири роки тому, десь через рік по тому, як Оксана зі Львова приїхала до Гайдельберґа попрацювати в університетській бібліотеці над своїм науковим дослідженням. Вона отримала стипендію для молодих науковців. Свою дисертацію їздила захищати до Львова вже після народження доньки.

Йорґ був щасливий у шлюбі, й Ернст бажав подібного й собі. Самотність гнітила його, йому минуло сорок чотири, він хотів дітей і сімейного затишку. Крім того невеличкий ресторан на першому поверсі їхнього дому – родинне підприємство – вимагав додаткової уваги, а мама, якій недавно минуло сімдесят п’ять, до ресторану більше не заходила. Стосунки з жінками в Ернста якось не складалися. Остання його подруга, якій він два роки тому запропонував одружитися, пропозицію відхилила: мовляв, зустрічатися вони можуть, але заміж вона не хоче, бо для неї у фірмі непогані кар’єрні перспективи, через рік вона може очолити відділ, в якому зараз працює. Шеф невдовзі вийде на пенсію, й директор фірми натякнув їй: ящо не одружиться, може готувалася на його місце.

Отож, гостюючи якось у Йорґа й Оксани, Ернст жартома запитав жінку, чи нема в неї в Україні гарненької неодруженої подруги, яка б розуміла німецьку? Власне, запитання було серйозне, лише що Ернст задав його з вдаваною грайливістю. Оксана зреагувала з ентузіазмом: подруга в неї була, її одногрупниця з університету. Їй тридцять, вона живе в маленькому містечку й мріє про сім’ю, але чоловіка, з яким би можна її планувати, на видноколі немає. Чи нема в Оксани її фото? – намагаючись бути якомога нейтральнішим, запитував Ернст. Світлина була, Оксана знайшла її в альбомі, який привезла з собою зі Львова. На Ернста глянули усміхнені великі карі очі, обличчя дівчини випромінювало радість й ледьпомітну кокетливу задерикуватість. «Це може бути вона, – подумав Ернст, помічаючи, як його серце прискорило ритм, – може, якщо захоче…».

Оксана помітила Ернстів інтерес й запропонувала йому послати його фото Зоряні. Сказала, що зробить це сама, нехай він просто принесе світлину. Через два дні все було владнано: Оксана написала Зоряні, що Ернст хоче познайомитися й має серйозні наміри. Десь через два тижні – чоловік уже й призабув справу – зателефонувала Оксана й сказала, що Зоряна прислала листа: вона не проти знайомства. Оксана дала Ернстові адресу подруги: мовляв, він може написати їй сам.

Увечері Ернст сів писати листа. З чого почати? Люба Зоряно? Ні, мабуть, все таки нейтральніше: «Привіт, Зоряно». А далі? Але врешті лист вийшов невимушений і симпатичний, а ще – дуже відкритий. Ернст мав природне чуття того, де відкритість буде доречною. Це був якраз той випадок. Відповідь не забарилася. Листування продовжилося, після десятка листів Ернст уже знав: цю жінку йому послало провидіння.

Він мешкав у старому родинному двохповерховому будинку на Ринковому майдані маленького містечка у центральній Німеччині. Будинок збудував Ернстів прапрадід, дід відкрив у його партері ресторан, завсідниками якого були містяни, здебільшого, сусіди Ернста. Останнім часом побільшало туристів. Віднедавна підприємство цілком в Ернстових руках, воно приносить непоганий прибуток. На першому поверсі над рестораном було помешкання матері, а на другому – його парубоцькі володіння. Він мріє, щоб в цих стінах засяяло світло його Зоряни.

Ернст усміхається, уявляючи їхню зустріч; відчуває, що не розчарується: його серце сповнене любові й радості. Він запросить її до себе на Різдвяні свята, щоб познайомити зі своїм світом, він зробить усе, щоб їй сподобалося. Вони подорожуватимуть разом, вечорами ходитимуть на концерти, вечерятимуть в Ернстовому улюбленому тайландському ресторані. Можливо, навіть з’їздять в Альпи: в одному з листів Зоряна зізналася, що мріє про них. До речі, вже з листування було видно, що дівчині не бракує практичних рис: вона зробила кілька слушних зауважень щодо ведення справ у ресторані. І ось зараз Ернст їде, щоб нарешті побачити її, познайомитися з її рідними й пізнати Україну.

Курт – його товариш, власник перукарні, що була з іншого боку Ринку, майже напроти Енстового ресторану – радив їхати потягом або взяти на прокат старе авто. Але Ернст його поради не прийняв: про потяг не могло бути й мови, адже він не знав жодного слова українською, а позичати автівку не вважав за необхідне, та і за чотири роки уже звик до свого BMW.

І все ж, здається, Курт таки мав рацію.

ІІ.

До кордону прямувала чимала колона автомобілів, яка невдовзі сповільнилася, що чверть години просуваючись лише на кілька метрів. Іноді перерви в русі ставали тривалішими, й протягом сорока хвилин колона не рушала з місця. Попереду й позаду Ернста з автівок й автобусів виходили люди, курили, щось незадоволено обговорювали, дехто поглядав на іноземця з інтересом, але в розмову ніхто не вступав. Темряву розсікало лиш світло фар, було холодно й волого. Дрібний дощ переходив у сніг. Нарешті через дві години черепашої їзди Ернст побачив прапори: спочатку польський, а за ним вдалині – український.

Але наближення до них було мучівно повільним. Ернстів термос стояв порожній, бутерброди, які чоловік приготував на дорогу, закінчилися. Але більше, ніж голод, допікала потреба сходити в туалет, якого поблизу не було видно, тому довелося просто справити потребу на узбіччі. Він був не єдиний, хто так робив. Близько десятої вечора, після майже трьох годин, впродовж яких вдалося подолати кілометр шляху, Ернст вийшов з авта перед будкою польського паспортного контролю. Розгорнувши його паспорт, польський прикордонник в білих рукавичках глянув на нього, а потім і на авто, з інтересом, що був радше чисто людським, аніж професійним. Він нічого не запитував, лише поставив у паспорт штамп і сказав щось польською, ледь усміхнувшись. Мабуть, побажав щасливої дороги.

В останній телефонній розмові Зоряна казала, що приїде зустрічати Ернста до кордону з кузеном, який мав автівку. Бо, мовляв, самотужки дістатися до її містечка, що лежало за півтора години їзди від кордону, високий гість навряд чи зможе. Але ж є дороговкази! – дивувався Ернст. На це Зоряна лише сміялася. Тепер він зрозумів, що вона мала рацію. Зустріти його вони планували о шостій, а зараз близилася одинадцята. Нарешті чоловік опинився перед віконечком українського прикордонника. Білих рукавичок на руках службовця не було, та і дивився він насторожено й непривітно. Розгорнувши паспорт, він мовив кілька слів, які Ернст, звісно ж, не зрозумів. Не отримавши відповіді, прикордонник підняв на нього погляд, що не обіцяв нічого доброго й, мабуть, повторив сказане.

– I don‘t understand, – сказав Ернст.

– Шо, шо? – з подивом зреагував прикордонник.

Не дочекавшись реакції, Ернст про всяк випадок сказав те саме німецькою:

– Ich verstehe nicht.

– Бляха, – тихо кинув прикордонник і сплюнув перед собою, чим неабияк спантеличив Ернста. – Почекайте тут, – кинув він й кудись пішов.

Ернст, звісно, не зрозумів, але залишився стояти, здогадуючись, що

прикордонник пішов по допомогу. Він розглядався довкола: світло було тьмяне, на всьому лежала якась невідома йому сіра паволока, що навіювала відчуття тяжкої безнадії. Звідкись ззаду вийшли двоє молодих чоловіків у шкіряних куртках й спортивних штанах з білими лампасами по боках і, відверто розглядаючи його машину, перемовлялись між собою, зовсім не дивлячись на нього самого, так ніби його тут і не було. Час від часу вони спльовували, а один навіть кілька разів копнув носаком черевика шину заднього колеса.

– Еin gutes Auto, nicht wahr?[1] – якомога приязніше сказав Ернст, звертаючись до них, але відповіді не дочекався. Типи в спортивних штанях кинули недопалки під ноги й пірнули в котрусь з автівок позаду. Тим часом з дверей будівлі вийшов службовець з його паспортом в руках. Поруч з ним ішов інший, старший. Сівши в кабінку паспортного контролю, другий глянув на Ернста:

– Jaka jest cel wizyty pana na Ukrainę?

– Sorry, I don‘t understand, – сказав Ернст.

– Холєра, він і по-польськи ні бе ні ме. Шось там шпрехає, а по-якому, неясно.

– Та, мабуть, по німецьки, не видиш – німак. Скажи Юркові, хай добре прошманає його «беху», що він там везе, та й хай їде до холєри.

Один з прикордонників залишився сидіти в будці, а інший кудись пішов собі з Ернстовим паспортом, зробивши у бік іноземця жест, який, мабуть, означав заохочення проїжджати вперед, щоб звільнити місце перед будкою для іншого авто. Бо що ще вони могли запропонувати Ернстові?

Через п’ять хвилин, з німецьким вівчуром на повідку з’явився митник, кремезний тип, який дивився на Ернста з інтересом. Запитавши щось й отримавши у відповідь Ернстове «sorry, i don‘t understand», він жестами спонукав відчиняти двері автівки. Сказав щось псові, який швидко обнюхав усі закутки автомобіля й спокійно став поруч з господарем. Митник показав на сумку, що стояла в багажнику. Ернст відкрив її, митник почав перебирати речі й, вийнявши одну з чотирьох упаковок кави, сказав:

– Можна ввозити лише 500 грам, а у вас тут цілий кілограм.

Ернст не зрозумів, і тоді службовець жестами продемонстрував йому сказане.

– Okay, – сказав Ернст, бо хотів нарешті поїхати звідси.

Митник конфіскував половину кави й залишився задоволений, Ернст отримав свій паспорт й сів за кермо.

Зоряна казала, що вони з братом чекатимуть його за сто метрів до

прикордонного пункту. Але зупинитися там не було жодної можливості, чоловік змушений був рухатися далі в потоці машин. Ернст зупинився, як тільки випала нагода, запаркувався на узбіччі й вирішив повернутися до кордону пішки. Він мав надію, що Зоряна з братом все ще чекали на нього, хоча вже минала дванадцята. Він ступив у темряву й, пройшовши в ній зо сто метрів, раптом почув звук сигналізації свого автомобіля. Не роздумуючи, кинувся назад, й добігаючи, побачив біля дверей автомобіля темний силует:

– Stop! Stop! Ich rufe Polizei an![2] – закричав він.

Силует кинувся геть від авта, а через хвилину за кілька десятків метрів попереду почулося ревіння двигуна. На щастя, двері авта Ернст відчинив без зусиль, в світлі автомобіля побачивши на землі відмичку, якою орудував злодій. Загорнувши в серветку, він сховав її до кишені й сів за кермо. Міркував, що мусить діяти особливо зосереджено й виважено, адже ситуація непроста. Знайти тут Зоряну і її кузена буде годі, навіть якщо вони десь поблизу. По цей бік кордону ще темніше, дороговкази погано видимі й написані лише кирилицею, на читання якої Ернстові потрібен час. Той, хто намагався відкрити його автомобіль, може спробувати зробити це знову, тому авто покидати не варто. Він мав номер Зоряниного домашнього телефону, але шукати зараз телефонний автомат було б нерозумно. Якщо тут узагалі є телефонні автомати… Його пейджер мовчав, що й не дивно: очевидно, тут не було мережі, бо Зоряна уже б надіслала йому повідомлення. Ернст завів двигун і рушив у ніч.

Через кілька сотень метрів він зауважив вказівник, але щоб прочитати його, мусив зупинитися. Назви Зоряниного містечка на вказівнику, здається, не було, тому чоловік вирішив їхати до Львова: навіть якщо тут і є коротша дорога до його мети, то знайти її буде годі. Від Львова до Зоряни 40 хвилин їзди, але, зрештою, у Львові можна і заночувати. Годинник показував пів на першу.

Падав мокрий сніг. Дорога була ще гіршою, ніж у Польщі, автівку підкидало на вибоїнах, Ернст потерпав, щоб не пошкодити її. Їхав повільно, його оминали навіть радянські «Москвичі». В якийсь момент чоловік помітив, що позаду нього вже достатньо довго їде «Volkswagen Passat», який давно міг би його обігнати. Про всяк випадок Ернст сповільнив швидкість, але «Volkswagen» вперто залишався позаду. Отже, це був хвіст, мабуть, його переслідували ті, хто намагався відкрити автівку пів години тому. Ернст газонув і, обігнавши два автомобілі, глянув у дзеркало. «Passat» теж кинувся в обгін.

До Львова залишалося кілометрів з сорок. Ернст не мав уявлення, куди поїде зі Львова далі, однак вирішив відірватися від переслідувачів. Він не збавляв швидкості, й розрив між ним й «Пасатом» збільшувався. І ось в якусь мить Ернст побачив вказівник, на якому впізнав назву Зоряниного містечка. Містечко лежало за тридцять кілометрів, й не вагаючись, на об’їзній Ернст повернув у напрямку, який пропонував вказівник: на ще темнішу й вужчу дорогу. Глянувши в дзеркало, «хвоста» чоловік не виявив: очевидно, той відірвався й не збагнув, куди саме на роздоріжжі звернув омріяний сьомий «BMW».

Згодом Ернст довідається, що його автівка тут коштувала як помешкання в центрі Львава й була предметом марень того прошарку криміналу, який мав неабиякі амбіції. Як йому згодом розповіли, на «бехах» тут їздили ватажки серйозних злочинних груп. Вищим в ієрархії був хіба що шестисотий «Mercedes».

Коли вкрай знесилений Ернст після кружлянь містечком нарешті знайшов потрібну адресу, добре відому з листування, – вулиця Срібних джерел, будинок 7, – годинник показував чверть на третю. В домі не спали: двері назустріч нічному гостеві відчинилися одразу по натисканні дзвінка, і в них з’явилася здивована кароока красуня – Зоряна. Її любі очі сміялися. Позаду неї стояли батьки, кузен і кіт.

III.

Ернст прокинувся від запаху смаженого м’яса й тихого, але інтенсивного руху на кухні: там шкварчали сковорідки, подзенькував посуд, кипіла вода. На сніданок подали котлети з підсмаженими грінками й яєчнею, молочну рисову кашу з родзинками й медом, налисники з домашнім сиром і джемом. Ернст намагався пояснити, що звик снідати канапкою з сиром, яку запиває кавою з молоком. Канапку й каву йому негайно подали, але знехтувати рештою не дали: на його тарілці чергувалися котлети, грінки, налисники. Обговорювали вчорашній вечір: виявляється, Зоряна з Павлом – так звали кузена – чекали на нього біля кордону від шостої до дванадцятої, отож, коли він проходив контроль, а потім намагався їх знайти у темряві, були десь зовсім поблизу.

Зараз, дивлячись в очі дівчини, Ернст забув усі нічні неприємності. Зоряна була такою, як він собі й уявляв: вона була мрією. Вони добре розумілися, їм не бракувало тем для розмов. Наступного дня було сухо, й вони вирішили поїхати до Львова. Але Ернстове авто не взяли, щоб не привертати небажаної уваги, а скористалися потягом, в якому гість мав стійке враження подорожі в минуле. Зате ефект від Львова був іншої якості: Ернст відкрив для себе чудовий світ. Вони піднялися до похмурої Цитаделі, від якої відкривався прекрасний вид на середмістя. Ернст узяв Зорянину руку:

– Ти не розчарована? – запитав він.

– Навпаки, – сказала вона, з усмішкою дивлячись йому в вічі, – я зачарована остаточно.

– Я теж, – сказав чоловік і вперше припав до її любих вуст.

З цієї миті вони були парою, й не існувало жодної сили, яка б могла цьому протистояти.

Ернстова відпустка тривала два тижні. З собою він привіз заздалегідь оформлене в поліції запрошення для Зоряни: вони домовилися, що дівчина негайно подасть заяву на гостьову візу до посольства Німеччини. План був такий: Зоряна отримає візу на місяць, Ернст познайомить її з мамою й друзями, вони проведуть разом Різдвяні свята. Він покаже їй своє оточення, і якщо на те буде її воля, вона стане королевою його світу. Вони поберуться в Німеччині. Зоряні план подобався, і вона заходилася збирати необхідні довідки.

Це виявилося непросто. Вона працювала в одній із трьох шкіл свого містечка, її платня була більш ніж скромною. До посольства треба було подати довідку з місця роботи із зазначенням заробітку. Малий заробіток підвищував ризик, що в посольстві Німеччини заявницю запідозрять у намірі не повертатися. Підставою для подібних підозр був і сімейний стан: неодружена. Німецьке посольство неохоче давало візи молодим неодруженим українкам. Але робити було нічого.

На Зорянине прохання про довідку з роботи директорка школи насторожилася, а коли довідалася, що її вчителька збирається подавати документ до посольства Німеччини, взагалі, опечалилась. Зоряна знала, що для її колег, дев’яносто відсотків з яких – жінки, її збирання документів на візу завтра стане сенсацією. Нарешті через три дні інтенсивної біганини інстанціями, в якій Ернст її супроводжував, дивуючись бюрократичній дрімучості, усе було готове. Зібравши перекладені й засвідчені нотарем папери, у середу ввечері Ернст із Зоряною сіли на київський потяг. Чоловік не міг зрозуміти: чому не можна в посольство надіслати документи поштою? Чому, щоб отримати візу на захід, обов’язково треба подолати шлях в 500 кілометрів на схід?

Але справжні випробування чекали їх у посольстві. Коли вони близько восьмої години ранку нарешті опинилися поблизу нього, то побачили велетенську чергу, в якій їм довелося провести три години. Вони були серед останніх, кого впустили до середини сьогодні, чимало людей позаду стояли даремно. Нарешті близько дванадцятої вони вийшли з посольства з талончиком, який давав право через три дні забрати паспорт з візою. Або з відмовою. Через три дні знову їхати за п’ятсот кілометрів? – дивувався Ернст. Можна було просити когось з київських знайомих забрати паспорт за дорученням, але близьких у дівчини тут не було. Чекати три дні в Києві – теж не найкращий варіант. Отож, погулявши містом, увечері вони подалися на потяг й уранці прибули до Львова.

В понеділок наступного тижня пара вже знову збиралася в дорогу. Купейні квитки туди і назад коштували ледь не цілу Зорянину платню. Подорож тривала цілу ніч. В купе поруч з ними їхав мовчазний чоловік середніх років в краватці й з чорним дипломатом; увечері тип насторожено спостерігав за своїми сусідами, але не мовив до них ані слова.

Коли нарешті після обіду вони забрали в посольстві паспорт й розгорнули його, то замість візи побачили штамп, який означав відмову. На прохання пояснити, службовець у віконечку відреагував сухо: мовляв, рішення приймає консул на підставі наданих заявником документів, візовий відділ зберігає за собою право не пояснювати причин відмови, але якщо ви не згідні з рішенням, ви маєте право протягом місяця подати апеляцію і тоді….

Зоряна засмутилася, Ернст кипів від злості. Він запитав, коли можна поговорити з консулом, і йому назвали термін – в останній робочий день місяця в консула прийомний день для громадян. Але грудень щойно почався. Було зрозуміло, що з’ясувати нічого не вдасться. Вони вийшли на вулицю й Ернст сказав:

– Не турбуйся, моя дорога. Я не дозволю їм поламати наші плани на Різдво. Ми щось придумаємо.

Дорогою Ернст розпитував Зоряну, де саме й скільки часу виготовляють закордонний паспорт, як діють в разі втрати або псування паспорта й подібні речі. Зоряна розповіла й казала, що випадки, коли візові заяви одиноких неодружених жінок посольство відхиляє – непоодинокі. Уже вдома Ернст попросив Зоряну, дати йому паспорт, накрив стіл старими газетами, поклав на них паспорт, розгорнувши на сторінці, де був штамп про відмову і, взявши чорнильницю з письмового столу, вилив на штамп частину її вмісту.

– Що ти робиш? – засміялася Зоряна.

– Твоя реакція мені подобається, – відповів чоловік. – Не турбуйся, дівчинко, ми зробимо тобі новий, чистенький паспорт.

– Любий, але ж по візу мені звертатися все одно до них, і в їхній інформаційній базі вже зареєстрована моя заява і те, що вони її розглянули з негативним результатом.

– Не турбуйся, Зорянко, ми обійдемося без них. Завтра подамо прохання на виготовлення нового паспорта. Скільки часу на це потрібно?

– Мінімальний термін – тиждень, щоправда, це дорого.

– Пусте, що дорого. Шкода лише, що мені через п’ять днів пора додому. Але і це не біда. До Різдва ще три тижні. Встигнемо.

ІV.

Наступного дня, вистоявши довжелезну чергу в паспортному відділі міграційної служби, вони таки подали заяву на виготовлення нового паспорта, заплативши невеликий штраф за зіпсований старий і додавши його до заяви. Наступні чотири дні пара провела в мандрівках і в колі родичів Зоряни. Двох вечорів вони вечеряли при свічках, хоч і не зовсім з власної волі: в Україні були перебої з постачанням електроенергії. Щоб зекономити електрику, її просто, за графіком, припиняли постачати. Але ці дивовижі не кидали жодної тіні на Ернстове щастя. Та і Зорянина сім’я була в захваті від майбутнього зятя: чотирнадцять років різниці у віці між нареченими більше не здавалися Зоряниній мамі перешкодою.

Якось увечері Зоряна з Ернстом побували на концерті у Львівській

філармонії. Ціну квитка на концерт Ернст визнав сміховинно низькою, а коли Зоряна сказала, що платня музикантів заледве сягає сорока доларів на місяць, чоловік подумав, що йому причулося. Виконання було професійним, крім того, Ернст відкрив для себе українських композиторів: особливо до душі йому припав Василь Барвінський.

В переддень Ернстового від’їзду на сімейній раді вирішили, що авто гостя до кордону супроводжуватиме Павло зі своїм товаришем. Зорянина мама приготувала Ернстові в дорогу такий пакуночок з харчами, ніби дорога майбутнього зятя додому мала тривати щонайменше тиждень. І ось вони прощалися. Вперше Зоряна сиділа в авто поруч з Ернстом, й він з насолодою думав, що невдовзі її присутність стане щоденним найважливішим атрибутом його життя.

Зоряна з Павлом вирішили, що залишаться на кордоні, аж поки Ернст не перетне його. Черга знову була чимала, усе тривало близько трьох годин, але вони були разом.

– Зателефоную тобі одразу, як приїду додому, – казав Ернст, обіймаючи її на прощання.

І зателефонував уранці наступного дня.

Через тиждень Зоряна отримала свій новий паспорт.

– Чудово! – сказав він у телефонну слухавку. – Що потрібно, щоб ти могла поїхати до Польщі?

– Потрібно купити туристичний ваучер, він недорогий. З ним у Польщі можна затриматися, здається, щонайбільше на місяць.

– Дуже добре. Придбай такий ваучер і в п’ятницю, через тиждень, приїжджай з ним у місто Згожелець. Воно лежить на кордоні між Польщею й Німеччиною. Його німецька частина називається…

– Ґьорліц, – сказала Зоряна.

– Саме так, люба. Ти дуже ерудована.

– Я старанно вивчала краєзнавство твоєї країни.

– Я люблю твою старанність.

– А я – тебе.

– От і чудово. Ти приїдеш на вокзал у Згожелець. Я дивився розклад польської залізниці, там є нічний потяг з Перемишля, який прибуває уранці. Я чекатиму тебе на платформі, до якої він прибуде. Візьми з собою речей на місяць….

– Що ти замислив?

– Покладись на мене. Ти ж знаєш – я авантюрист, але чесний і справедливий.

Зоряна сміялася й вирішила покластися на свого чесного й справедливого авантюриста.

V.

Збираючись у дорогу, дівчина хвилювалася. Досі вона лише раз перетинала кордон на Захід, та і подорож була лише до Кракова. Як і більшість вихованців радянської школи, вона остерігалася кордонів: тривале систематичне навіювання того, що за кордоном – неприятель, для «homo sovieticus» не могло минути безслідно. На межі так чи інакше виявляєш, що ти є тим, ким є. Тому й перетин кордону, мов лакмусовий папірець, показує ступінь твоєї внутрішньої свободи. Але в шкалі офіційних цінностей радянських людей поділка «особиста свобода» була нижче нуля.

Приблизно так думала Зоряна, розкриваючи перед зверхнім польським митником у білих рукавичках свою сумку. На запитання прикордонника про мету візиту до Польщі вона намагалася відповідати якомога впевненіше: мовляв, «wizyta do przyjaciel.w». У такі відповіді ніхто не вірив: дев’яносто п’ять відсотків українців, що їхали до Польщі, були «човниками»: так називали дрібних гендлярів горілкою, цигарками й іншим дрібним крамом. Митник здивовано виявив, що нічого з асортименту «човників» у Зоряниній сумці немає й навіть перепитав, чи це й справді увесь її багаж.

На випадок, якби прикордонна служба хотіла конкретніше довідатися про друзів, яких вона має намір відвідати, дівчина збиралася назвати батькових родичів, які жили в Кракові. Перед Зоряниною поїздкою тато телефонував їм і просив у разі необхідності підтвердити, що вони чекають Зоряну в гості й забезпечать її житлом на час перебування в Польщі. Але, на щастя, про це не запитували.

Автобус був напхом напханий товаром «човників»; частину всього польська митниця конфіскувала, закриваючи очі на те, що тридцять п’ять із сорока пасажирок автобуса – підозріло товсті й одягнуті в широкі куртки й довгі спідниці. Службовці вже знали, що під цими куртками й спідницями до тіл прив’язані блоки з цигарками й пляшки з горілкою. Але якщо хтось з них усе ж наважувався обмацати неправдоподібно широкі тілеса котроїсь з цих жіночок, зчинявся неабиякий рейвах. Отож, зазвичай, усе залагоджувалося так, щоб і вовк був ситим, і вівці залишились цілими.

Через митний контроль, який затягнувся на дві години, Зорянин автобус прибув до Перемишля із значним запізненням, й лише дивом дівчина встигла на свій потяг до Згожелця. Її переповнювали різні відчуття: непевність і страх невідомості чергувалися з азартом, а ще з радісною ейфорією: завтра уранці вона знову побачить його! Ернст був чоловіком, за яким Зоряна ладна іти на край світу, не важливо, на захід, схід, північ чи південь. Вона воліла б, щоб такий чоловік народився у її країні й розмовляв її мовою. Але трапилося інакше.

У Згожелці до потяга зайшла прикордонна німецька поліція. Зорянине серце ледь не вистрибнуло з грудей, але що вона виходила в польській частині міста, то її випустили, не перевіряючи документів. Зійшовши з потяга, на пероні вона побачила самотній Ернстів силует. Його затишні обійми повернули дівчині рівновагу й оптимізм.

– Ходімо, люба, – сказав Ернст, – я тут не сам, зі мною Отто, Доріс і Курт, мої друзі. Вони чекають нас поблизу в кав’ярні. Ходімо, вип’ємо каву, зігріємося.

– Друзі? Що ти замислив, Ернсте?

– Скоро дізнаєшся, моє серденько.

Вокзал тут був на пагорбі, до центру польського містечка треба було спускатися униз, до річки. Тиха Ніса розділяла місто навпіл, один з її мостів служив прикордонним пропускним пунктом. На протилежному березі лежав дивом збережений старий Ґьорліц; тут починалася Німеччина.

Було холодно, над ледь притрушеними снігом дахами з димарів здіймався дим. Через чверть години вони зійшли до річки, Зоряна замилувалася готичним храмом на протилежному березі біля старовинного мосту.

– Це собор Петра і Павла, заглянемо туди сьогодні, якщо хочеш. – сказав Ернст.

– У мене немає візи, а церква ж на німецькому боці?

– На німецькому, але пані Фоґель віза не потрібна. – засміявся чоловік.

– Хто така пані Фоґель? – спантеличено запитувала Зоряна. – Що за пташка?

– Зараз дізнаєшся, – загадково відповів Ернст. Вони зайшли до кав’ярні, їм назустріч з-за столика піднялося веселе товариство.

– Знайомся, Зоряно, це – Отто, мій шкільний друг. Отто – худорлявий, з приємними рисами й чималою лисиною – приязно подав Зоряні руку.

– Доріс – дружина Отто, вона дизайнер.

– Дуже приємно, – Зоряна подала руку усміхненій Доріс з рудою чілкою.

– А це – Курт Фоґель, мій сусід, власник перукарні навпроти нашого ресторану. Куртову дружину звуть Беатріс. Її тут немає, але це ім’я тобі пригодиться, люба, запам’ятай: Беатріс Фоґель.

Усі засміялися, щоправда, Зоряна не зрозуміла, з чого.

Ернст замовив для них каву й кілька тостів.

Коли вони поснідали, товариство піднялося з-за столу, Ернст заплатив за всіх і вони подалися до майданчика, де були запарковані три їхні авта: Отто з Доріс сіли в своє, Курт відчинив двері свого «Опеля», й Ернст запросив Зоряну сідати в авто з Куртом. Ернстів «BMW» стояв поруч.

Попри загальні веселощі, Зоряна відчула якесь занепокоєння.

– Зорянко, – сказав Ернст, дивлячись їй у вічі, – лише не хвилюйся.

Із заднього сидіння авта він дістав невеличку сумку й відкрив її.

– Зараз ми проїжджатимемо пункт прикордонного контролю на мосту, це польсько-німецький кордон. На ці кілька хвилин ти мусиш побути Беатріс Фоґель. Ось твій паспорт. Ти – Беатріс Фоґель, дружина Курта Фоґеля. Що б тебе не запитували – мовчи, за тебе говоритиме Курт, твій «чоловік». Ось перука, у своєму салоні Курт виготовив копію зачіски своєї дружини, точнісінько як на фото паспорта. Одягай!

Ще не оговтавшись від почутого, Зоряна вдягла перуку.

Їй було страшно, але в голові промайнула думка, що це єдина можливість не узалежнювати від німецького посольства своє кохання і майбутнє.

Вправними рухами Курт поправляв перуку на її голові і, вийнявши пудреницю, трохи припудрив їй щоки й наклав тіні на повіки.

– Ну ось, сказав він, загалом, навіть дуже схожа. В Беатріс очі трохи світліші, але це дрібне. Обличчя дещо овальніше. Але ж, припустимо, це вона трохи поправилась, – засміявся він.

– Зоряно, першими поїдуть Отто з Доріс, за ними ви з Куртом, а позаду я. Прикордонник збере наші паспорти, Курт подасть йому і паспорт своєї дружини Беатріс. Три автівки з німецькими номерами й німецькі паспорти не викличуть у прикордонників жодного додаткового інтересу, повір. Це перевірено. Тому в тебе немає жодних причин для хвилювання. Тобі не треба нічого робити, нічого говорити. Якщо все ж дійде до конфронтації – ти мовчиш, можеш вдавати, що втебе болить зуб. Говорить Курт. Гаразд, люба?

– Гаразд, – якомога бадьоріше відповіла Зоряна.

Отто з Доріс рушили, Ернст сів у своє авто. Курт завів двигун.

З прикордонним мостом їх розділяло десь метрів зо сто, перед їхнім кортежем було лише дві автівки. Прикордонник привітався, зібрав паспорти й швидко заглянув у салон кожного авто, приязно зауваживши, що панство, мабуть, повертається додому. «Беатріс Фоґель» і бровою не повела.

Її самовладанню здивувався навіть Курт.

Через три хвилини прикордонник повернув паспорти. Вони рушили.

А через наступні три хвилини кортеж зупинився на паркувальному майданчику німецького Ґьорліца.

Таку подію треба було відсвяткувати._

[1] Хороша машина, чи не так? (нім.)

[2] Припиніть! Я викличу поліцію! (нім.)

Portrait of Halyna Petrosanyak

Halyna Petrosanyak (1969, Ukraine), poet, essayist, fiction writer, and translator, grew up in the Ukrainian Carpathian mountains, and now lives in Switzerland. A poem from her 1996 debut collection won Ukraine’s Bu-Ba-Bu prize for the year’s best poem. She has since been awarded the 2007 Hubert Burda Literary Prize for East European Poetry (Austria), and the 2010 Ivan Franko Prize for Literature (Ukraine), and she has held residencies at KulturKontakt (Vienna, 2001), Villa Waldberta (Munich, 2011), the City of Graz (2013), and the Lyrikatelier Biel (2022). In addition to numerous essays and translations, Petrosanyak is the author of four poetry collections, one novel—Villa Anemona (Vydavnytsvo 21, 2021), and a collection of short stories, Don’t Keep Me from Saving the World (Dyskursus, 2019).

Trafika Europe