Things To Do After My Death by Miklós Vámos, translated from the Hungarian by Ági Bori

Things To Do After My Death by Miklós Vámos, translated from the Hungarian by Ági Bori

Sanyi Kovács was well-liked in Ladánybene, although he despised his village with every fiber of his body. What he despised even more was his father, whose child-rearing method was limited to an old bully stick, its shriveled surface lined with a few cracks. When Sanyi asked where the bully stick came from, there was never an answer. Answers were rare to come by in the Kovács family, and therefore the questions began to dry up, too.

His father, Béla Kovács, was hated by everyone in Ladánybene. His house was the last one on the street near the Csikós ploughland. He shoed horses in a small shed, tucked away in the corner of the backyard. He was Slovak, but people assumed he was a Gypsy, though the last name of his grandfather—Sanyi’s great-grandfather—was Kožicky. The family supposedly had been relocated from Slovakia during the time of Maria Theresa. Béla Kovács took on smaller locksmith jobs to better his situation, but his dark skin continued to prevent him from being able to shake off the prejudice against him. During the Holocaust he was rounded up and taken away with the Gypsies, and he could only identify himself and save his skin when his wife ran after them, waving around his great-grandfather’s baptismal certificate to prove who he was.

He was a barbaric, arrogant man who refused to let anyone contradict him. He was mad at the world for labeling him a Gypsy, mad at his ancestors for not laying aside substantial assets. Mad at his wife for bearing him only one son. He did not take into account that she miscarried their second child because of the cruel beating he gave her with a whip, for what he claimed was some sort of unfinished domestic duty. She frantically ran out to the street to get away from him, with their son Sanyi trailing behind her trying to protect his mother from his beastly father who, without hesitation, flogged him too, across his face, leaving him with scars, which, once they healed somewhat, the townspeople assumed were pock marks, so he also called them that. No one warned him that picking off the abscesses would leave him with life-long scars.

He ran away three times, always with a cloth sack tied to the end of a stick, but the gendarmes took him back home each time. His return was met with brutal beatings from his father; he hit him so hard with the bully stick that for days he couldn’t even stand on his feet. This’ll teach you, you scumbag!—he yelled, as he thwacked him. Bam, bam, bam!

One day the Reverend Mihály stopped by the house and tried his best to exhort Sanyi’s father to pull himself together, but he refused to hear the priest out, no matter how hard he tried to talk some sense into him. He stood his ground and was firm in his resolve: No one can tell me what to do, I fathered the child, and I can wipe him off the face of the earth, if I want to. And now, if you excuse me, Reverend, get the hell out of my house!

Sanyi did only six grades in elementary school; afterward, his father sent him out to work in the fields, often to take over for him, so that he could carry on with his farrier job, which brought in more money than the revenue from the crops. He must have been around seventeen when one day his mother could not completely remove a stain from his father’s shirt. She took the initiative and lay down on her stomach at her husband’s feet, so that the majority of the lashes would be absorbed by her back. His wife and son were surprised when, instead of reaching for the whip, Béla Kovács began to undo his belt. Sanyi’s mother whimpered and begged her husband, Béla, please don’t use the buckle, I beg you, may God have mercy on your soul, don’t use the buckle! But her yowling only added fuel to the fire and before she could say another word, the metal buckle landed on her back, across her spine, nearly breaking her bones. Sanyi jumped to her rescue, did his best to act like a human shield, but the buckle somehow hit his eyes, causing him to momentarily lose sight. He grabbed the closest thing, which happened to be a rake, lifted it above his head as he would an ax, and swung it really hard. Béla Kovács collapsed. His mother screamed, Sanyika, ohmygod, my dear Sanyika, what have you done, ohmygod, what have you done?! She kept shaking her husband, trying to resuscitate him, but her attempt was in vain. By then, Sanyi had regained his sight, turned around, and went out the door. It was drizzling cold raindrops, as if they were tiny pebbles falling from heaven, landed on his head. Was that God sending some sort of sign?

 He made his way to the police station where, instead of offering a greeting, he announced: I killed my father and I want to turn myself in.

It took a long time for the jury to return with the unanimous guilty verdict for voluntary manslaughter. The defense attorney assigned to the case argued that his client acted in self-defense, but Sanyi brushed his lawyer’s deflective attempts aside: With all due respect, I might have murdered my father intentionally, because we couldn’t live with him no more. His mother was inconsolable throughout the trial. Sanyi turned eighteen the day before the verdict was delivered, and that also played a role in him receiving a ten-year sentence. He was sent to the infamous Csillag Prison in Szeged.

Sándor Kovács was well-liked in prison, too. He seemed to blossom behind prison walls. Sanyi, what’s with the constant happy mood? asked a fellow prisoner. With all due respect, I really don’t know. Are you always happy? I think I am.

The prison guards liked him too and showed favors toward him when, upon request, he started to churn out hand-carved children’s toys—tiny rocking horses, soldiers with bayonets, small statues of the Virgin Mary and Saint Peter—from whatever materials they brought in for him. Initially, he was tightly monitored and could use the small hammer and chisel only in the main office and under close supervision, but he quickly proved to be trustworthy. It became clear that he meant no harm to anyone, including himself, so they entrusted him with the library. He carried around the prison’s well-worn books on a handwoven rattan tray. His enthusiastic book recommendations resonated across the long hallways with gusto, as if he had actually read the books he was endorsing.

Twice a week a teacher came to the prison and, under his guidance, Sanyi diligently learned the alphabet along with basic grammar and mathematical skills. The same person also taught Russian and English. Sanyi chose English, though the guards tried hard to convince him to pick Russian. It would have been a more practical language for him, they said. But he could not be swayed, plus he was not electrified about the Cyrillic alphabet. He made up his mind that once he got out, he’d do anything but agricultural work—he no longer wanted anything to do with farms and stock-raising. He would be a white-collar worker, a city dweller.

Time came to a screeching halt behind bars. The passing of the days, weeks, and years barely registered with Sanyi. His facial hair was so thin that he did not bother to shave it and just let it grow wild. One of the guards said he looked like John of Nepomuk, whose portrait was painted on a nearby church wall, and when Sanyi got out, he could go see it. He didn’t give any thought to the day when he’d be released from jail. He felt content being institutionalized and had no desire to be free. While other prisoners could not stop counting the days until their sentences were up, Sanyi blissfully immersed himself in the myriad days that to him simply felt like a never-ending oceanic current. He often attended mass in prison; instead of reciting prayers, he covertly watched on the silver screen of his mind his own self-directed movies, which projected a future full of joy and hope. At the end of his ten-year sentence—assuming he was not let out early for good behavior—he’d be twenty-eight, with his whole life ahead of him. He was sure that the day he stepped across the prison gates, the sun would shine, and he would feel a spring breeze on his face. He somehow felt certain it would be springtime.

Prisoners were not allowed to read the newspaper or listen to the radio. But snippets of news still made their way into the prison through the friendlier guards. The most basic information that came up again and again was that the government was granting blanket amnesty to prisoners. Many prisoners who thought themselves to be the smartest claimed this to be true.

One day a guard confided in Sanyi that a revolution was underway. No way, thought Sanyi, there are no revolutions under Socialism. But more and more signs indicated that the guard was telling the truth. The prison doubled the number of its guards and decreased its extracurricular activities, such as daily walks, where prisoners might clandestinely exchange inside information. One of the prisoners found a discarded newspaper by the fence and quickly read it before it was confiscated. University students were demonstrating in Budapest. Authors were protesting and preparing manifestos. Mother of God, thought Sanyi.

The next day the guards rattled the rows of cell doors and ordered the prisoners to head to the shower room with their assigned groups. What the hell? Prisoners were allowed one shower a week, and they just had one yesterday.

They were chaperoned downstairs to the visitor area in groups of six. None of them could believe that they were actually being released. Their civilian clothes—stored in paper bags for years, now heavily covered in mold—were handed back to them. The few who escaped the villainous mold were not better off, because they had gained so much weight during their imprisonment that they could no longer squeeze into their old garments. Interestingly, the button-up shirt and linen pants Sanyi Kovács wore the day he came to prison still fit him perfectly; his shoes also felt comfortable, only their shoelaces had become thin and tattered with age.

Next, they were herded into the inner courtyard—a straight path led from there to the double iron gates through which they were to gain entry to the outside world—where a few men hung around, dressed in pristine business suits, waiting for the prisoners to arrive, so that they could shake hands with each one and wish them good luck on behalf of the Budapest Revolutionary Committee. One of them was a famous actor whose brother was also locked up for political sins.

Sanyi Kovács stepped through the iron gates and paused for a moment on the dusty road. It was a cool autumn day, but the sun was out, and it warmed him against the gentle breeze that cooled his face. He had no inkling of where he wanted to go. He stood with his feet glued to the ground and played around with the small allowance in his pocket that he received from the prison officials. It was enough to purchase a train ticket to Ladánybene, but he did not feel like going there. Not long prior to his release he received news on the passing of his mother. Despite the heavy loss, he was unable to come up with a better plan, so he took the train to Ladánybene. No one recognized him at the train station, and no one recognized him later either as he ambled along the crooked streets of his hometown. His family home by the Csikós ploughland appeared to be neglected and dilapidated. He kicked in the unlocked gate. A few cats and a stray dog scattered. Weeds brushed up to his knees as he approached the veranda and sat down on the rickety stool where his mother used to catch her breath after a long day of hard labor. He had no plans whatsoever.

A whiff of sour mold from the damp walls penetrated his soul like an executioner’s sword. He was not expecting that. He fell to his knees and sobbed, whimpering like his mother used to way back when. He cried for his poor mother who withered away in a lonely existence. He also thought of his father, whom he sent to his death; it has been years since his memory had last crossed his mind. The report of the forensic pathologist stated that his father died instantly when the rake’s three prongs went through his skull, damaging the most vital parts of his brain. Sanyi could not imagine the rake lodged in his father’s skull, though he tried many times during the criminal proceedings.

Does it make me a horrible person that I killed my father? he mumbled to himself. He was unable to feel guilt but, for the first time ever, he regretted not having listened to his lawyer who had wanted him to tell police that he had acted in self-defense, and emphasize the flurry of emotions that surrounded the murder. Perhaps he wanted to atone for his sins? Or did he want to punish himself for creating a situation where his mother not only lost her husband, but all of her income as well? After her husband’s death, she could only support herself by selling off all her belongings, piece by piece, starting with the tools from the shed, then the agricultural equipment, and finally the three plots of land and her meager furniture from the house. Shortly before she breathed her last, she was in negotiations with an agricultural cooperative that was interested in buying her house to use as a granary, but she passed away before the deal was sealed. Sanyi wouldn’t have minded if the house had sold; he’d planned to leave anyway, as soon as he could, and head to Kecskemét. Or to the capital, the city full of excitement.

In the afternoon the town’s main square erupted in gunshots. Someone knocked on the street-facing window: Who’s inside the house? Sanyi walked up to the gate: It’s me, Sanyi.

There stood his childhood friend, Józsi, Józsi Balog, holding a hunting rifle in his hand. Reaching through the vertical planks of the wooden gate, he grabbed Sanyi and pulled him closer, and gave him a bear hug. Sanyiii, you’re home? Sanyi stepped back, opened the gate, and hugged him back. They were both overcome with emotions. Triggered by memories of childhood mischief—for which they got their fair share of punishments—Sanyi shed tears of joy and gratitude for having been reunited with his childhood friend.

I didn’t know you were let out of prison early, rejoiced Józsi, curling his words with a heavy Gypsy accent that Sanyi detected immediately. He used to not talk like that, or Sanyi hadn’t picked up on it before. He whispered in Józsi’s ear: Amnesty. Józsi was ecstatic: Great! Come with me! Where are we going? Józsi explained that a revolution had broken out: My friend, he said, it’s 1956, and we have a revolution on our hands! Let’s chase away the president of the council and the party secretary! Life will be much better without them, trust me!

Some of his optimism rubbed off on Sanyi; he located his father’s beat up Flobert rifle in the shed and, despite not being able to find any bullets, decided to take it with him. By the time they made their way to the main square, at least thirty armed men were shouting in front of the town hall. The town’s three policemen, their faces as white as ghosts, blocked the entry of the building and waved their pistols around. One of them kept repeating in a robotic manner:  Keep moving people, or there will be serious trouble! No one paid attention to him. It was a group of Gypsies—wielding long-handled hoes—who first worked up enough courage to chase away the police officers: Don’t even think about shooting at us, there is a revolution, in case you didn’t know!—they swarmed the building. By then, the party secretary and other officials had managed to sneak out the back door.

The Gypsies knocked over some cabinets inside and broke a few windows—that was the end of the Ladánybene Revolution.

At night they held a meeting at the elementary school; all the attendees wore cockades on their shirts, flaunting the national colors of Hungary. Sanyi got his from Józsi. They formed what they called a Revolutionary Committee, whose sole responsibility was to govern the town. The Gypsies unanimously cast their votes for Józsi Balog, so he became president. Once his position was secured, he insisted on Sanyi being his vice-president. Afterwards they went across the square to the local pub to celebrate that now they were the ones in power. Sanyi hardly ever consumed alcohol, so the bootleg pálinka went straight to his head, and he soon found himself under the table. Józsi took him home and laid him down on the bed, the only remaining piece of furniture in the so-called parlor of Sanyi’s house. He slept through the next two days of the revolution. He never heard his friend knocking on the door, reminding him that it was time to attend the meetings; therefore, the other four members of the revolutionary committee were forced to make important decisions without his input. The meetings usually took place in Józsi’s backyard, in the summer kitchen.

When Sanyi finally came to from his drunken stupor and joined the group, he was so hungry he could eat a horse. Józsi’s mother fed him a generous portion of bacon, warm homemade bread, and cottage cheese made from fresh sheep milk. He couldn’t thank her enough. The slightly hunchbacked old woman laughed and reassured him that there would always be food no matter who ran the country, as long as people had vegetable gardens and a few farm animals, which he needed to have too, if he wanted to survive. Sanyi nodded, though he had not the slightest idea where he would even start. God willing, things would work themselves out.

They heard on the radio that the Russkies were going to leave Hungary; the news made them happy; they cheered and clinked their glasses. But instead, more Russkies came in. The roads were swarmed with tanks and trucks, heading toward Budapest. Józsi sensed trouble ahead.

They decided to leave their hometown behind. Józsi Balog’s uncle lived in the nearby town of Dabas, so they headed in that direction. After hiding out there for a few days, Sanyi had enough and decided to set off to Budapest on his own. He walked during the day and spent his nights under the stars, curled up in the fields.

He almost made it to Budapest when he was stopped and arrested by Russians on the outskirts of Vecsés. They frog-marched him to an equipment yard that had been designated as an assembly point. By the time Sanyi arrived, at least five hundred people had been packed in there, waiting their turn. Frightening news circulated among the captured. They would be executed after interrogations. Or executed without interrogations. There will be malenki robot, like back in ‘46, then off to Siberia again, moaned the older men. Or to concentration camps, like the ones where the Germans kept the Jews, and that will be the end of us!

None of the options seemed promising. Sanyi made up his mind to escape at the earliest opportunity. The first chance came when they left the equipment yard on horse-drawn carriages, supposedly to go to a storage shed to bring back canned goods and bread. One Russian soldier with a machine gun was in charge of the seven prisoners, but he sat up front, next to the coachman. When they turned onto a wider street, Sanyi threw himself over the side and rolled into a weedy ditch that was used to divert water away from the streets. He feared with each passing second that the carriage might come to an abrupt halt, but it never did. He closed his eyes, lay motionless, and thanked his lucky stars.

Once darkness fell, he continued his journey, trying his best to stay away from populated areas. It was bitterly cold and he didn’t have any warm clothes, which left him with no choice but to steal a cloak and a horse blanket from a barn he passed along the way. Józsi’s mother had sewed him a neck pouch for his papers and handful of coins, whose overall value amounted to a pittance. He wandered aimlessly, but at some point he had to admit to himself that he had completely lost his bearings. And now a railroad crossing blocked his way. In the distance he spotted an approaching train, inching closer and closer, its wheels weighed down by heavy cargo; it eventually came to a full stop, producing a high-pitched, screeching sound. What a godsend, thought Sanyi, as he hopped up on the last coach. When the train began to move again, he cozied up in a small area that housed the brake system. He dozed off straight away.

It wasn’t clear how much time had passed before he was woken up by two uniformed men. He reflexively raised both of his arms. Everything is fine, calm down, they told him, we’re just ordinary railroad workers.

The three of them got along so well that the two men confessed to Sanyi that as soon as the train reached Rákosrendező, they would hop onto another train that would take them close to Sopron. From there, only a stone’s throw away was the Austrian border, where they could cross illegally and go anywhere! Even to England?—asked Sanyi, starry-eyed. Why not, sonny? In Austria we’ll automatically become refugees and get a Nansen passport that’s good for any country, except Hungary. Har!

Portrait of Halyna Petrosanyak

Miklós Vámos (1950, Budapest) is a Hungarian writer who has had over forty books published, many of them in multiple languages. He is a recipient of numerous literary awards, including the 2016 Prima Primissima Award, one of the most prestigious awards in Hungary. His most successful book is The Book of Fathers, which has been translated into nearly thirty languages. His ancestors on his father’s side were Jews who perished in the Holocaust. Fortunately, his father—a member of a penitentiary march battalion—survived. Out of the five thousand Hungarian Jews sent off to their deaths late in World War II, only seven came back. His father was one of them. Vámos was raised in Socialist Hungary unaware he was a Jew. In an effort to save himself from his chaotic heritage, he turned to writing novels.

Portrait of Jeff Kochan

Ági Bori originally hails from Hungary, and she has lived in the United States for more than thirty years. A decade ago, she decided to try her hand at translating and discovered she loved it. She is a fierce advocate for bringing more translated books to American readers. In addition to reading and writing in Hungarian and English, her favorite avocation is reading Russian short stories in their native language. Her translations are available or forthcoming in Apofenie, Asymptote, B O D Y, the Forward, Hopscotch Translation, Hungarian Literature Online, the Los Angeles Review, Litro Magazine, MAYDAY, and Northwest Review. She is a translation editor at the Los Angeles Review.



«Курт, мабуть, таки мав рацію, – думав Ернст, коли його «BMW» опинився на погано освіченому польському шосе, що вело до українського кордону, – не варто було їхати сюди автом». Мало того, що дорога кепсько освічена, але і якість її залишала бажати кращого: Ернстів автомобіль – пестун бездоганного німецького автобану – час від часу незвично підстрибував і хитався. До кордону, за Ернстовими підрахунками, залишалося кілометрів з п’ятнадцять.

Він їхав в Україну, його вела зоря. Ім’я дівчини – Зоряна – було цією зорею. Він листувався із Зоряною вже вісім місяців, – з березня дев’яносто шостого року, – й плекав щодо неї серйозні наміри. І ось їхав, щоб нарешті побачити її, хвилювався, думав про опцію розчарування. Але у листах Зоряна була розумною й дотепною, іноді реагувала на його слова з іронією й гумором, напруги спротиву у їхньому листуванні не відчувалося. Її німецька була цілком пристойна. Ернст відчував у Зоряні матір своїх дітей. Про це він думав з хвилюючим теплом у грудях.

Звісно, в Україні Ернст ще ніколи не був. Рік тому він навіть не усвідомлював, що існує така країна: для нього, як і для 95 відсотків його співвітчизників, одразу за східним кордоном Польщі, Словаччини й Угорщини починалася Росія. І хоч Радянський союз розпався п’ять років тому, але ж Росія в уявленні західних європейців залишилася там, де й була. Лише від Зоряни він з подивом довідався, що існує українська мова, якою послуговуються зо три десятки мільйонів людей. Дівчина запевняла, що це не діалект російської, що українська віддалена від російської настільки, як голландська від німецької. Ернст відкрив для себе цілий світ, про який досі не відав ні сном ні духом.

Він виявив, що чимало речей, які в його оточенні вважаються російськими, насправді є українськими: козаки в широких штанях, вишиваний жіночий одяг, суп з червоних буряків (забув, як він у них називається), ба навіть найбільший літак у світі «Мрія» і Сергій Бубка, за спортивними досягненнями якого Ернст здавна стежив.

Знайомством із Зоряною Ернст завдячує Оксані. Вона гарна, енергійна, любить чепурно вдягатися, добре виховує свою трирічну доньку. Оксана – дружина Йорґа, Ернстового товариша часів навчання. Вони одружилися чотири роки тому, десь через рік по тому, як Оксана зі Львова приїхала до Гайдельберґа попрацювати в університетській бібліотеці над своїм науковим дослідженням. Вона отримала стипендію для молодих науковців. Свою дисертацію їздила захищати до Львова вже після народження доньки.

Йорґ був щасливий у шлюбі, й Ернст бажав подібного й собі. Самотність гнітила його, йому минуло сорок чотири, він хотів дітей і сімейного затишку. Крім того невеличкий ресторан на першому поверсі їхнього дому – родинне підприємство – вимагав додаткової уваги, а мама, якій недавно минуло сімдесят п’ять, до ресторану більше не заходила. Стосунки з жінками в Ернста якось не складалися. Остання його подруга, якій він два роки тому запропонував одружитися, пропозицію відхилила: мовляв, зустрічатися вони можуть, але заміж вона не хоче, бо для неї у фірмі непогані кар’єрні перспективи, через рік вона може очолити відділ, в якому зараз працює. Шеф невдовзі вийде на пенсію, й директор фірми натякнув їй: ящо не одружиться, може готувалася на його місце.

Отож, гостюючи якось у Йорґа й Оксани, Ернст жартома запитав жінку, чи нема в неї в Україні гарненької неодруженої подруги, яка б розуміла німецьку? Власне, запитання було серйозне, лише що Ернст задав його з вдаваною грайливістю. Оксана зреагувала з ентузіазмом: подруга в неї була, її одногрупниця з університету. Їй тридцять, вона живе в маленькому містечку й мріє про сім’ю, але чоловіка, з яким би можна її планувати, на видноколі немає. Чи нема в Оксани її фото? – намагаючись бути якомога нейтральнішим, запитував Ернст. Світлина була, Оксана знайшла її в альбомі, який привезла з собою зі Львова. На Ернста глянули усміхнені великі карі очі, обличчя дівчини випромінювало радість й ледьпомітну кокетливу задерикуватість. «Це може бути вона, – подумав Ернст, помічаючи, як його серце прискорило ритм, – може, якщо захоче…».

Оксана помітила Ернстів інтерес й запропонувала йому послати його фото Зоряні. Сказала, що зробить це сама, нехай він просто принесе світлину. Через два дні все було владнано: Оксана написала Зоряні, що Ернст хоче познайомитися й має серйозні наміри. Десь через два тижні – чоловік уже й призабув справу – зателефонувала Оксана й сказала, що Зоряна прислала листа: вона не проти знайомства. Оксана дала Ернстові адресу подруги: мовляв, він може написати їй сам.

Увечері Ернст сів писати листа. З чого почати? Люба Зоряно? Ні, мабуть, все таки нейтральніше: «Привіт, Зоряно». А далі? Але врешті лист вийшов невимушений і симпатичний, а ще – дуже відкритий. Ернст мав природне чуття того, де відкритість буде доречною. Це був якраз той випадок. Відповідь не забарилася. Листування продовжилося, після десятка листів Ернст уже знав: цю жінку йому послало провидіння.

Він мешкав у старому родинному двохповерховому будинку на Ринковому майдані маленького містечка у центральній Німеччині. Будинок збудував Ернстів прапрадід, дід відкрив у його партері ресторан, завсідниками якого були містяни, здебільшого, сусіди Ернста. Останнім часом побільшало туристів. Віднедавна підприємство цілком в Ернстових руках, воно приносить непоганий прибуток. На першому поверсі над рестораном було помешкання матері, а на другому – його парубоцькі володіння. Він мріє, щоб в цих стінах засяяло світло його Зоряни.

Ернст усміхається, уявляючи їхню зустріч; відчуває, що не розчарується: його серце сповнене любові й радості. Він запросить її до себе на Різдвяні свята, щоб познайомити зі своїм світом, він зробить усе, щоб їй сподобалося. Вони подорожуватимуть разом, вечорами ходитимуть на концерти, вечерятимуть в Ернстовому улюбленому тайландському ресторані. Можливо, навіть з’їздять в Альпи: в одному з листів Зоряна зізналася, що мріє про них. До речі, вже з листування було видно, що дівчині не бракує практичних рис: вона зробила кілька слушних зауважень щодо ведення справ у ресторані. І ось зараз Ернст їде, щоб нарешті побачити її, познайомитися з її рідними й пізнати Україну.

Курт – його товариш, власник перукарні, що була з іншого боку Ринку, майже напроти Енстового ресторану – радив їхати потягом або взяти на прокат старе авто. Але Ернст його поради не прийняв: про потяг не могло бути й мови, адже він не знав жодного слова українською, а позичати автівку не вважав за необхідне, та і за чотири роки уже звик до свого BMW.

І все ж, здається, Курт таки мав рацію.


До кордону прямувала чимала колона автомобілів, яка невдовзі сповільнилася, що чверть години просуваючись лише на кілька метрів. Іноді перерви в русі ставали тривалішими, й протягом сорока хвилин колона не рушала з місця. Попереду й позаду Ернста з автівок й автобусів виходили люди, курили, щось незадоволено обговорювали, дехто поглядав на іноземця з інтересом, але в розмову ніхто не вступав. Темряву розсікало лиш світло фар, було холодно й волого. Дрібний дощ переходив у сніг. Нарешті через дві години черепашої їзди Ернст побачив прапори: спочатку польський, а за ним вдалині – український.

Але наближення до них було мучівно повільним. Ернстів термос стояв порожній, бутерброди, які чоловік приготував на дорогу, закінчилися. Але більше, ніж голод, допікала потреба сходити в туалет, якого поблизу не було видно, тому довелося просто справити потребу на узбіччі. Він був не єдиний, хто так робив. Близько десятої вечора, після майже трьох годин, впродовж яких вдалося подолати кілометр шляху, Ернст вийшов з авта перед будкою польського паспортного контролю. Розгорнувши його паспорт, польський прикордонник в білих рукавичках глянув на нього, а потім і на авто, з інтересом, що був радше чисто людським, аніж професійним. Він нічого не запитував, лише поставив у паспорт штамп і сказав щось польською, ледь усміхнувшись. Мабуть, побажав щасливої дороги.

В останній телефонній розмові Зоряна казала, що приїде зустрічати Ернста до кордону з кузеном, який мав автівку. Бо, мовляв, самотужки дістатися до її містечка, що лежало за півтора години їзди від кордону, високий гість навряд чи зможе. Але ж є дороговкази! – дивувався Ернст. На це Зоряна лише сміялася. Тепер він зрозумів, що вона мала рацію. Зустріти його вони планували о шостій, а зараз близилася одинадцята. Нарешті чоловік опинився перед віконечком українського прикордонника. Білих рукавичок на руках службовця не було, та і дивився він насторожено й непривітно. Розгорнувши паспорт, він мовив кілька слів, які Ернст, звісно ж, не зрозумів. Не отримавши відповіді, прикордонник підняв на нього погляд, що не обіцяв нічого доброго й, мабуть, повторив сказане.

– I don‘t understand, – сказав Ернст.

– Шо, шо? – з подивом зреагував прикордонник.

Не дочекавшись реакції, Ернст про всяк випадок сказав те саме німецькою:

– Ich verstehe nicht.

– Бляха, – тихо кинув прикордонник і сплюнув перед собою, чим неабияк спантеличив Ернста. – Почекайте тут, – кинув він й кудись пішов.

Ернст, звісно, не зрозумів, але залишився стояти, здогадуючись, що

прикордонник пішов по допомогу. Він розглядався довкола: світло було тьмяне, на всьому лежала якась невідома йому сіра паволока, що навіювала відчуття тяжкої безнадії. Звідкись ззаду вийшли двоє молодих чоловіків у шкіряних куртках й спортивних штанах з білими лампасами по боках і, відверто розглядаючи його машину, перемовлялись між собою, зовсім не дивлячись на нього самого, так ніби його тут і не було. Час від часу вони спльовували, а один навіть кілька разів копнув носаком черевика шину заднього колеса.

– Еin gutes Auto, nicht wahr?[1] – якомога приязніше сказав Ернст, звертаючись до них, але відповіді не дочекався. Типи в спортивних штанях кинули недопалки під ноги й пірнули в котрусь з автівок позаду. Тим часом з дверей будівлі вийшов службовець з його паспортом в руках. Поруч з ним ішов інший, старший. Сівши в кабінку паспортного контролю, другий глянув на Ернста:

– Jaka jest cel wizyty pana na Ukrainę?

– Sorry, I don‘t understand, – сказав Ернст.

– Холєра, він і по-польськи ні бе ні ме. Шось там шпрехає, а по-якому, неясно.

– Та, мабуть, по німецьки, не видиш – німак. Скажи Юркові, хай добре прошманає його «беху», що він там везе, та й хай їде до холєри.

Один з прикордонників залишився сидіти в будці, а інший кудись пішов собі з Ернстовим паспортом, зробивши у бік іноземця жест, який, мабуть, означав заохочення проїжджати вперед, щоб звільнити місце перед будкою для іншого авто. Бо що ще вони могли запропонувати Ернстові?

Через п’ять хвилин, з німецьким вівчуром на повідку з’явився митник, кремезний тип, який дивився на Ернста з інтересом. Запитавши щось й отримавши у відповідь Ернстове «sorry, i don‘t understand», він жестами спонукав відчиняти двері автівки. Сказав щось псові, який швидко обнюхав усі закутки автомобіля й спокійно став поруч з господарем. Митник показав на сумку, що стояла в багажнику. Ернст відкрив її, митник почав перебирати речі й, вийнявши одну з чотирьох упаковок кави, сказав:

– Можна ввозити лише 500 грам, а у вас тут цілий кілограм.

Ернст не зрозумів, і тоді службовець жестами продемонстрував йому сказане.

– Okay, – сказав Ернст, бо хотів нарешті поїхати звідси.

Митник конфіскував половину кави й залишився задоволений, Ернст отримав свій паспорт й сів за кермо.

Зоряна казала, що вони з братом чекатимуть його за сто метрів до

прикордонного пункту. Але зупинитися там не було жодної можливості, чоловік змушений був рухатися далі в потоці машин. Ернст зупинився, як тільки випала нагода, запаркувався на узбіччі й вирішив повернутися до кордону пішки. Він мав надію, що Зоряна з братом все ще чекали на нього, хоча вже минала дванадцята. Він ступив у темряву й, пройшовши в ній зо сто метрів, раптом почув звук сигналізації свого автомобіля. Не роздумуючи, кинувся назад, й добігаючи, побачив біля дверей автомобіля темний силует:

– Stop! Stop! Ich rufe Polizei an![2] – закричав він.

Силует кинувся геть від авта, а через хвилину за кілька десятків метрів попереду почулося ревіння двигуна. На щастя, двері авта Ернст відчинив без зусиль, в світлі автомобіля побачивши на землі відмичку, якою орудував злодій. Загорнувши в серветку, він сховав її до кишені й сів за кермо. Міркував, що мусить діяти особливо зосереджено й виважено, адже ситуація непроста. Знайти тут Зоряну і її кузена буде годі, навіть якщо вони десь поблизу. По цей бік кордону ще темніше, дороговкази погано видимі й написані лише кирилицею, на читання якої Ернстові потрібен час. Той, хто намагався відкрити його автомобіль, може спробувати зробити це знову, тому авто покидати не варто. Він мав номер Зоряниного домашнього телефону, але шукати зараз телефонний автомат було б нерозумно. Якщо тут узагалі є телефонні автомати… Його пейджер мовчав, що й не дивно: очевидно, тут не було мережі, бо Зоряна уже б надіслала йому повідомлення. Ернст завів двигун і рушив у ніч.

Через кілька сотень метрів він зауважив вказівник, але щоб прочитати його, мусив зупинитися. Назви Зоряниного містечка на вказівнику, здається, не було, тому чоловік вирішив їхати до Львова: навіть якщо тут і є коротша дорога до його мети, то знайти її буде годі. Від Львова до Зоряни 40 хвилин їзди, але, зрештою, у Львові можна і заночувати. Годинник показував пів на першу.

Падав мокрий сніг. Дорога була ще гіршою, ніж у Польщі, автівку підкидало на вибоїнах, Ернст потерпав, щоб не пошкодити її. Їхав повільно, його оминали навіть радянські «Москвичі». В якийсь момент чоловік помітив, що позаду нього вже достатньо довго їде «Volkswagen Passat», який давно міг би його обігнати. Про всяк випадок Ернст сповільнив швидкість, але «Volkswagen» вперто залишався позаду. Отже, це був хвіст, мабуть, його переслідували ті, хто намагався відкрити автівку пів години тому. Ернст газонув і, обігнавши два автомобілі, глянув у дзеркало. «Passat» теж кинувся в обгін.

До Львова залишалося кілометрів з сорок. Ернст не мав уявлення, куди поїде зі Львова далі, однак вирішив відірватися від переслідувачів. Він не збавляв швидкості, й розрив між ним й «Пасатом» збільшувався. І ось в якусь мить Ернст побачив вказівник, на якому впізнав назву Зоряниного містечка. Містечко лежало за тридцять кілометрів, й не вагаючись, на об’їзній Ернст повернув у напрямку, який пропонував вказівник: на ще темнішу й вужчу дорогу. Глянувши в дзеркало, «хвоста» чоловік не виявив: очевидно, той відірвався й не збагнув, куди саме на роздоріжжі звернув омріяний сьомий «BMW».

Згодом Ернст довідається, що його автівка тут коштувала як помешкання в центрі Львава й була предметом марень того прошарку криміналу, який мав неабиякі амбіції. Як йому згодом розповіли, на «бехах» тут їздили ватажки серйозних злочинних груп. Вищим в ієрархії був хіба що шестисотий «Mercedes».

Коли вкрай знесилений Ернст після кружлянь містечком нарешті знайшов потрібну адресу, добре відому з листування, – вулиця Срібних джерел, будинок 7, – годинник показував чверть на третю. В домі не спали: двері назустріч нічному гостеві відчинилися одразу по натисканні дзвінка, і в них з’явилася здивована кароока красуня – Зоряна. Її любі очі сміялися. Позаду неї стояли батьки, кузен і кіт.


Ернст прокинувся від запаху смаженого м’яса й тихого, але інтенсивного руху на кухні: там шкварчали сковорідки, подзенькував посуд, кипіла вода. На сніданок подали котлети з підсмаженими грінками й яєчнею, молочну рисову кашу з родзинками й медом, налисники з домашнім сиром і джемом. Ернст намагався пояснити, що звик снідати канапкою з сиром, яку запиває кавою з молоком. Канапку й каву йому негайно подали, але знехтувати рештою не дали: на його тарілці чергувалися котлети, грінки, налисники. Обговорювали вчорашній вечір: виявляється, Зоряна з Павлом – так звали кузена – чекали на нього біля кордону від шостої до дванадцятої, отож, коли він проходив контроль, а потім намагався їх знайти у темряві, були десь зовсім поблизу.

Зараз, дивлячись в очі дівчини, Ернст забув усі нічні неприємності. Зоряна була такою, як він собі й уявляв: вона була мрією. Вони добре розумілися, їм не бракувало тем для розмов. Наступного дня було сухо, й вони вирішили поїхати до Львова. Але Ернстове авто не взяли, щоб не привертати небажаної уваги, а скористалися потягом, в якому гість мав стійке враження подорожі в минуле. Зате ефект від Львова був іншої якості: Ернст відкрив для себе чудовий світ. Вони піднялися до похмурої Цитаделі, від якої відкривався прекрасний вид на середмістя. Ернст узяв Зорянину руку:

– Ти не розчарована? – запитав він.

– Навпаки, – сказала вона, з усмішкою дивлячись йому в вічі, – я зачарована остаточно.

– Я теж, – сказав чоловік і вперше припав до її любих вуст.

З цієї миті вони були парою, й не існувало жодної сили, яка б могла цьому протистояти.

Ернстова відпустка тривала два тижні. З собою він привіз заздалегідь оформлене в поліції запрошення для Зоряни: вони домовилися, що дівчина негайно подасть заяву на гостьову візу до посольства Німеччини. План був такий: Зоряна отримає візу на місяць, Ернст познайомить її з мамою й друзями, вони проведуть разом Різдвяні свята. Він покаже їй своє оточення, і якщо на те буде її воля, вона стане королевою його світу. Вони поберуться в Німеччині. Зоряні план подобався, і вона заходилася збирати необхідні довідки.

Це виявилося непросто. Вона працювала в одній із трьох шкіл свого містечка, її платня була більш ніж скромною. До посольства треба було подати довідку з місця роботи із зазначенням заробітку. Малий заробіток підвищував ризик, що в посольстві Німеччини заявницю запідозрять у намірі не повертатися. Підставою для подібних підозр був і сімейний стан: неодружена. Німецьке посольство неохоче давало візи молодим неодруженим українкам. Але робити було нічого.

На Зорянине прохання про довідку з роботи директорка школи насторожилася, а коли довідалася, що її вчителька збирається подавати документ до посольства Німеччини, взагалі, опечалилась. Зоряна знала, що для її колег, дев’яносто відсотків з яких – жінки, її збирання документів на візу завтра стане сенсацією. Нарешті через три дні інтенсивної біганини інстанціями, в якій Ернст її супроводжував, дивуючись бюрократичній дрімучості, усе було готове. Зібравши перекладені й засвідчені нотарем папери, у середу ввечері Ернст із Зоряною сіли на київський потяг. Чоловік не міг зрозуміти: чому не можна в посольство надіслати документи поштою? Чому, щоб отримати візу на захід, обов’язково треба подолати шлях в 500 кілометрів на схід?

Але справжні випробування чекали їх у посольстві. Коли вони близько восьмої години ранку нарешті опинилися поблизу нього, то побачили велетенську чергу, в якій їм довелося провести три години. Вони були серед останніх, кого впустили до середини сьогодні, чимало людей позаду стояли даремно. Нарешті близько дванадцятої вони вийшли з посольства з талончиком, який давав право через три дні забрати паспорт з візою. Або з відмовою. Через три дні знову їхати за п’ятсот кілометрів? – дивувався Ернст. Можна було просити когось з київських знайомих забрати паспорт за дорученням, але близьких у дівчини тут не було. Чекати три дні в Києві – теж не найкращий варіант. Отож, погулявши містом, увечері вони подалися на потяг й уранці прибули до Львова.

В понеділок наступного тижня пара вже знову збиралася в дорогу. Купейні квитки туди і назад коштували ледь не цілу Зорянину платню. Подорож тривала цілу ніч. В купе поруч з ними їхав мовчазний чоловік середніх років в краватці й з чорним дипломатом; увечері тип насторожено спостерігав за своїми сусідами, але не мовив до них ані слова.

Коли нарешті після обіду вони забрали в посольстві паспорт й розгорнули його, то замість візи побачили штамп, який означав відмову. На прохання пояснити, службовець у віконечку відреагував сухо: мовляв, рішення приймає консул на підставі наданих заявником документів, візовий відділ зберігає за собою право не пояснювати причин відмови, але якщо ви не згідні з рішенням, ви маєте право протягом місяця подати апеляцію і тоді….

Зоряна засмутилася, Ернст кипів від злості. Він запитав, коли можна поговорити з консулом, і йому назвали термін – в останній робочий день місяця в консула прийомний день для громадян. Але грудень щойно почався. Було зрозуміло, що з’ясувати нічого не вдасться. Вони вийшли на вулицю й Ернст сказав:

– Не турбуйся, моя дорога. Я не дозволю їм поламати наші плани на Різдво. Ми щось придумаємо.

Дорогою Ернст розпитував Зоряну, де саме й скільки часу виготовляють закордонний паспорт, як діють в разі втрати або псування паспорта й подібні речі. Зоряна розповіла й казала, що випадки, коли візові заяви одиноких неодружених жінок посольство відхиляє – непоодинокі. Уже вдома Ернст попросив Зоряну, дати йому паспорт, накрив стіл старими газетами, поклав на них паспорт, розгорнувши на сторінці, де був штамп про відмову і, взявши чорнильницю з письмового столу, вилив на штамп частину її вмісту.

– Що ти робиш? – засміялася Зоряна.

– Твоя реакція мені подобається, – відповів чоловік. – Не турбуйся, дівчинко, ми зробимо тобі новий, чистенький паспорт.

– Любий, але ж по візу мені звертатися все одно до них, і в їхній інформаційній базі вже зареєстрована моя заява і те, що вони її розглянули з негативним результатом.

– Не турбуйся, Зорянко, ми обійдемося без них. Завтра подамо прохання на виготовлення нового паспорта. Скільки часу на це потрібно?

– Мінімальний термін – тиждень, щоправда, це дорого.

– Пусте, що дорого. Шкода лише, що мені через п’ять днів пора додому. Але і це не біда. До Різдва ще три тижні. Встигнемо.


Наступного дня, вистоявши довжелезну чергу в паспортному відділі міграційної служби, вони таки подали заяву на виготовлення нового паспорта, заплативши невеликий штраф за зіпсований старий і додавши його до заяви. Наступні чотири дні пара провела в мандрівках і в колі родичів Зоряни. Двох вечорів вони вечеряли при свічках, хоч і не зовсім з власної волі: в Україні були перебої з постачанням електроенергії. Щоб зекономити електрику, її просто, за графіком, припиняли постачати. Але ці дивовижі не кидали жодної тіні на Ернстове щастя. Та і Зорянина сім’я була в захваті від майбутнього зятя: чотирнадцять років різниці у віці між нареченими більше не здавалися Зоряниній мамі перешкодою.

Якось увечері Зоряна з Ернстом побували на концерті у Львівській

філармонії. Ціну квитка на концерт Ернст визнав сміховинно низькою, а коли Зоряна сказала, що платня музикантів заледве сягає сорока доларів на місяць, чоловік подумав, що йому причулося. Виконання було професійним, крім того, Ернст відкрив для себе українських композиторів: особливо до душі йому припав Василь Барвінський.

В переддень Ернстового від’їзду на сімейній раді вирішили, що авто гостя до кордону супроводжуватиме Павло зі своїм товаришем. Зорянина мама приготувала Ернстові в дорогу такий пакуночок з харчами, ніби дорога майбутнього зятя додому мала тривати щонайменше тиждень. І ось вони прощалися. Вперше Зоряна сиділа в авто поруч з Ернстом, й він з насолодою думав, що невдовзі її присутність стане щоденним найважливішим атрибутом його життя.

Зоряна з Павлом вирішили, що залишаться на кордоні, аж поки Ернст не перетне його. Черга знову була чимала, усе тривало близько трьох годин, але вони були разом.

– Зателефоную тобі одразу, як приїду додому, – казав Ернст, обіймаючи її на прощання.

І зателефонував уранці наступного дня.

Через тиждень Зоряна отримала свій новий паспорт.

– Чудово! – сказав він у телефонну слухавку. – Що потрібно, щоб ти могла поїхати до Польщі?

– Потрібно купити туристичний ваучер, він недорогий. З ним у Польщі можна затриматися, здається, щонайбільше на місяць.

– Дуже добре. Придбай такий ваучер і в п’ятницю, через тиждень, приїжджай з ним у місто Згожелець. Воно лежить на кордоні між Польщею й Німеччиною. Його німецька частина називається…

– Ґьорліц, – сказала Зоряна.

– Саме так, люба. Ти дуже ерудована.

– Я старанно вивчала краєзнавство твоєї країни.

– Я люблю твою старанність.

– А я – тебе.

– От і чудово. Ти приїдеш на вокзал у Згожелець. Я дивився розклад польської залізниці, там є нічний потяг з Перемишля, який прибуває уранці. Я чекатиму тебе на платформі, до якої він прибуде. Візьми з собою речей на місяць….

– Що ти замислив?

– Покладись на мене. Ти ж знаєш – я авантюрист, але чесний і справедливий.

Зоряна сміялася й вирішила покластися на свого чесного й справедливого авантюриста.


Збираючись у дорогу, дівчина хвилювалася. Досі вона лише раз перетинала кордон на Захід, та і подорож була лише до Кракова. Як і більшість вихованців радянської школи, вона остерігалася кордонів: тривале систематичне навіювання того, що за кордоном – неприятель, для «homo sovieticus» не могло минути безслідно. На межі так чи інакше виявляєш, що ти є тим, ким є. Тому й перетин кордону, мов лакмусовий папірець, показує ступінь твоєї внутрішньої свободи. Але в шкалі офіційних цінностей радянських людей поділка «особиста свобода» була нижче нуля.

Приблизно так думала Зоряна, розкриваючи перед зверхнім польським митником у білих рукавичках свою сумку. На запитання прикордонника про мету візиту до Польщі вона намагалася відповідати якомога впевненіше: мовляв, «wizyta do przyjaciel.w». У такі відповіді ніхто не вірив: дев’яносто п’ять відсотків українців, що їхали до Польщі, були «човниками»: так називали дрібних гендлярів горілкою, цигарками й іншим дрібним крамом. Митник здивовано виявив, що нічого з асортименту «човників» у Зоряниній сумці немає й навіть перепитав, чи це й справді увесь її багаж.

На випадок, якби прикордонна служба хотіла конкретніше довідатися про друзів, яких вона має намір відвідати, дівчина збиралася назвати батькових родичів, які жили в Кракові. Перед Зоряниною поїздкою тато телефонував їм і просив у разі необхідності підтвердити, що вони чекають Зоряну в гості й забезпечать її житлом на час перебування в Польщі. Але, на щастя, про це не запитували.

Автобус був напхом напханий товаром «човників»; частину всього польська митниця конфіскувала, закриваючи очі на те, що тридцять п’ять із сорока пасажирок автобуса – підозріло товсті й одягнуті в широкі куртки й довгі спідниці. Службовці вже знали, що під цими куртками й спідницями до тіл прив’язані блоки з цигарками й пляшки з горілкою. Але якщо хтось з них усе ж наважувався обмацати неправдоподібно широкі тілеса котроїсь з цих жіночок, зчинявся неабиякий рейвах. Отож, зазвичай, усе залагоджувалося так, щоб і вовк був ситим, і вівці залишились цілими.

Через митний контроль, який затягнувся на дві години, Зорянин автобус прибув до Перемишля із значним запізненням, й лише дивом дівчина встигла на свій потяг до Згожелця. Її переповнювали різні відчуття: непевність і страх невідомості чергувалися з азартом, а ще з радісною ейфорією: завтра уранці вона знову побачить його! Ернст був чоловіком, за яким Зоряна ладна іти на край світу, не важливо, на захід, схід, північ чи південь. Вона воліла б, щоб такий чоловік народився у її країні й розмовляв її мовою. Але трапилося інакше.

У Згожелці до потяга зайшла прикордонна німецька поліція. Зорянине серце ледь не вистрибнуло з грудей, але що вона виходила в польській частині міста, то її випустили, не перевіряючи документів. Зійшовши з потяга, на пероні вона побачила самотній Ернстів силует. Його затишні обійми повернули дівчині рівновагу й оптимізм.

– Ходімо, люба, – сказав Ернст, – я тут не сам, зі мною Отто, Доріс і Курт, мої друзі. Вони чекають нас поблизу в кав’ярні. Ходімо, вип’ємо каву, зігріємося.

– Друзі? Що ти замислив, Ернсте?

– Скоро дізнаєшся, моє серденько.

Вокзал тут був на пагорбі, до центру польського містечка треба було спускатися униз, до річки. Тиха Ніса розділяла місто навпіл, один з її мостів служив прикордонним пропускним пунктом. На протилежному березі лежав дивом збережений старий Ґьорліц; тут починалася Німеччина.

Було холодно, над ледь притрушеними снігом дахами з димарів здіймався дим. Через чверть години вони зійшли до річки, Зоряна замилувалася готичним храмом на протилежному березі біля старовинного мосту.

– Це собор Петра і Павла, заглянемо туди сьогодні, якщо хочеш. – сказав Ернст.

– У мене немає візи, а церква ж на німецькому боці?

– На німецькому, але пані Фоґель віза не потрібна. – засміявся чоловік.

– Хто така пані Фоґель? – спантеличено запитувала Зоряна. – Що за пташка?

– Зараз дізнаєшся, – загадково відповів Ернст. Вони зайшли до кав’ярні, їм назустріч з-за столика піднялося веселе товариство.

– Знайомся, Зоряно, це – Отто, мій шкільний друг. Отто – худорлявий, з приємними рисами й чималою лисиною – приязно подав Зоряні руку.

– Доріс – дружина Отто, вона дизайнер.

– Дуже приємно, – Зоряна подала руку усміхненій Доріс з рудою чілкою.

– А це – Курт Фоґель, мій сусід, власник перукарні навпроти нашого ресторану. Куртову дружину звуть Беатріс. Її тут немає, але це ім’я тобі пригодиться, люба, запам’ятай: Беатріс Фоґель.

Усі засміялися, щоправда, Зоряна не зрозуміла, з чого.

Ернст замовив для них каву й кілька тостів.

Коли вони поснідали, товариство піднялося з-за столу, Ернст заплатив за всіх і вони подалися до майданчика, де були запарковані три їхні авта: Отто з Доріс сіли в своє, Курт відчинив двері свого «Опеля», й Ернст запросив Зоряну сідати в авто з Куртом. Ернстів «BMW» стояв поруч.

Попри загальні веселощі, Зоряна відчула якесь занепокоєння.

– Зорянко, – сказав Ернст, дивлячись їй у вічі, – лише не хвилюйся.

Із заднього сидіння авта він дістав невеличку сумку й відкрив її.

– Зараз ми проїжджатимемо пункт прикордонного контролю на мосту, це польсько-німецький кордон. На ці кілька хвилин ти мусиш побути Беатріс Фоґель. Ось твій паспорт. Ти – Беатріс Фоґель, дружина Курта Фоґеля. Що б тебе не запитували – мовчи, за тебе говоритиме Курт, твій «чоловік». Ось перука, у своєму салоні Курт виготовив копію зачіски своєї дружини, точнісінько як на фото паспорта. Одягай!

Ще не оговтавшись від почутого, Зоряна вдягла перуку.

Їй було страшно, але в голові промайнула думка, що це єдина можливість не узалежнювати від німецького посольства своє кохання і майбутнє.

Вправними рухами Курт поправляв перуку на її голові і, вийнявши пудреницю, трохи припудрив їй щоки й наклав тіні на повіки.

– Ну ось, сказав він, загалом, навіть дуже схожа. В Беатріс очі трохи світліші, але це дрібне. Обличчя дещо овальніше. Але ж, припустимо, це вона трохи поправилась, – засміявся він.

– Зоряно, першими поїдуть Отто з Доріс, за ними ви з Куртом, а позаду я. Прикордонник збере наші паспорти, Курт подасть йому і паспорт своєї дружини Беатріс. Три автівки з німецькими номерами й німецькі паспорти не викличуть у прикордонників жодного додаткового інтересу, повір. Це перевірено. Тому в тебе немає жодних причин для хвилювання. Тобі не треба нічого робити, нічого говорити. Якщо все ж дійде до конфронтації – ти мовчиш, можеш вдавати, що втебе болить зуб. Говорить Курт. Гаразд, люба?

– Гаразд, – якомога бадьоріше відповіла Зоряна.

Отто з Доріс рушили, Ернст сів у своє авто. Курт завів двигун.

З прикордонним мостом їх розділяло десь метрів зо сто, перед їхнім кортежем було лише дві автівки. Прикордонник привітався, зібрав паспорти й швидко заглянув у салон кожного авто, приязно зауваживши, що панство, мабуть, повертається додому. «Беатріс Фоґель» і бровою не повела.

Її самовладанню здивувався навіть Курт.

Через три хвилини прикордонник повернув паспорти. Вони рушили.

А через наступні три хвилини кортеж зупинився на паркувальному майданчику німецького Ґьорліца.

Таку подію треба було відсвяткувати._

[1] Хороша машина, чи не так? (нім.)

[2] Припиніть! Я викличу поліцію! (нім.)

Portrait of Halyna Petrosanyak

Halyna Petrosanyak (1969, Ukraine), poet, essayist, fiction writer, and translator, grew up in the Ukrainian Carpathian mountains, and now lives in Switzerland. A poem from her 1996 debut collection won Ukraine’s Bu-Ba-Bu prize for the year’s best poem. She has since been awarded the 2007 Hubert Burda Literary Prize for East European Poetry (Austria), and the 2010 Ivan Franko Prize for Literature (Ukraine), and she has held residencies at KulturKontakt (Vienna, 2001), Villa Waldberta (Munich, 2011), the City of Graz (2013), and the Lyrikatelier Biel (2022). In addition to numerous essays and translations, Petrosanyak is the author of four poetry collections, one novel—Villa Anemona (Vydavnytsvo 21, 2021), and a collection of short stories, Don’t Keep Me from Saving the World (Dyskursus, 2019).

“Stitches” by Eva Moreda, translated from the Galician by Lindsay Semel

“Stitches” by Eva Moreda, translated from the Galician by Lindsay Semel

We were all watching Sister Elvira Lecumberri on tiptoe from the window as she climbed up the steep path that led from Agromos, the village, to Polar, the school. Sister Elvira Lecumberri, we called her, even though the last time we’d seen her she already hadn’t been a sister anymore; she’d left the order, left Polar, to marry. Yet there she was, climbing with that gait that we’d always admired, more dainty than we ourselves were ever likely to manage—time would tell—even though she was a very, very tall woman.

It was already getting dark, but we didn’t feel like going upstairs. Sister Elvira Lecumberri had been absent from us for two years but, as we now observed from the window, there wouldn’t be a third. In the darkness, squinting our eyes, we could tell that she was wearing a hat—the kind that ladies wore, our older sisters, for example—but we couldn’t tell if she had her habit on underneath, even though some of us were so anxious to see that we stuck half our bodies out the window. We were still young and could do things like that. That was the sort of thing we did at Polar.

The other day, Sister Mártara Junior read us the schedule. Third period, sewing, she said.

Sewing? we asked. Sewing was what Sister Elvira Lecumberri taught when she was still a nun.

She answered: That’s what I said. Or are you girls going deaf? And so we copied it down by hand, even though our pencils were trembling: Sewing.

Sister Elvira Lecumberri would put us in pairs—never the same ones. We took each other’s measurements and cut the cloth right against our bodies. These were not pieces that we could wear in Polar—we could only wear the uniform: the smock or nothing—nor at home, but we hung them in our closets and kept them there like treasures. We were at that age, after all.

Two years earlier, on the last day of the course, Sister Elvira Lecumberri walked into the classroom and announced in front of everyone that she was leaving the order to get married. We almost thought she would take off her habit right there the way she was going, but she didn’t. All the better, we quickly realized, because only an immature mind would desire such a thing.

Since then, we girls had started to better understand whom Elvira Lecumberri had married. He was the editor of a journal. A journal that some of us knew from our houses because our older brothers had begun to bring it home—the ones who were studying to be things like notaries, businessmen, or pilots, and wrote poems in their leisure time. When they did, our fathers scoffed and said: Let’s see what filth you’ve brought us now. You kids just love to be provocative, don’t you (our mothers didn’t say anything, because they were doing something else). But, when they got bored, the fathers would pick up the journal themselves and read it. Then they’d say: I’ll tell you what, there just might be something to this FA-SCI-SM. They said it like that. Some of us knew very well that the fathers weren’t as dumb as they looked, but they pronounced it that way to make us see that something of these modernities they’d already taken up.

For us, on the other hand, FA-SCI-SM caught us too young and too uninterested in what the world of the not-too-distant future, our brothers’ world, would hold for us. The gentleman became a household name for some of us, though—a man who started as a poet and became the editor of a journal. If this was possible, anything was possible, we maintained—or would be soon enough. (Some of us thought that even a girl could become the editor of a journal; others said that was impossible.) When we returned home for Christmas, some of us began to read that journal when our brothers or fathers happened to buy it. We read it only to see if Sister Elvira Lecumberri’s name would appear (now just Elvira Lecumberri), and occasionally it did: twice, and both for her charity work. Which we also did, us and the mothers. We were disappointed by the similarity, but we counselled ourselves: Once you go out into the world, you’ll have to do a bit of everything. We also reminded ourselves that girls who did charity work would never be told to measure and cut their clothes against their own bodies.

We heard about fascism the same way we heard about so many other things: vaccines, catastrophes, factories—matters for our fathers and brothers, those of us who had them. It didn’t escape us, though, how plump and handsome some of our fathers made themselves for their discussions about fascism, as if they were living their second youths; they brushed their hair back, shaved closely, and bought new suits. One or two younger men kept watch in the streets and, if we went with them, other women eyed us jealously. The world is going to change, our brothers would say by way of explanation, but our older brothers said so many things that we didn’t pay much attention.

We brought some of what we’d gleaned back with us to Polar after Christmas break, but so well disguised that it barely amounted to anything. The nuns didn’t want to hear a peep about fascism. Once, years before, the school was almost shut down because of fascism, and since then they were much more careful. An inspector had come. She was quite arrogant, well buttoned up into a dark coat with a belt at the waist. Back then, we were still young and we gathered behind half-open doors to watch her pass by, watch how she spoke first with Sister Dolor, then with Sister Mártara Junior, then even with the less powerful nuns: Sister Mártara Senior, Sister O’Malley, Sister Chinta, Sister Radegunda.

When she went to speak with the latter, Sister Dolor and Sister Mártara Junior’s eyes bugged out in horror. Sister Radegunda, even though she was paralyzed from the waist down and spent nearly all her time in her room, had studied in Hildesheim as a novice and liked everything with a whiff of Germany: magazines, old languages, old music. The inspector went to Sister Radegunda’s room and asked to see the magazines. She saw them and didn’t respond in any significant way, but Sister Dolor and Sister Mártara Junior got nervous and said: Nothing like this will ever enter Polar again. At least not if we can help it. We, innocent nuns that we are, can only control what we see; everything else is in the hands of God.

Therefore, it wasn’t fascism that was banned per se, because we couldn’t call it by its name inside of Polar, but a lot of things that came from the outside. Some things and not others; there was no hard rule, a detail that showed, for once, some prudence and intelligence on the part of the nuns. And so when Sister Elvira Lecumberri happened, the nuns didn’t comment one way or the other. Just once did we extract a remark from Sister Mártara Senior, back when she was still teaching our sewing classes. She said: This sort of thing happens in all the convents. What do you expect; she’s at that age, that Elvira Lecumberri.

In the first sewing class of the new course, we did everything we could to call Sister Elvira Lecumberri by her name so she would help us with this or that. Each time we deliberately called her Sister Elvira Lecumberri. We’d already observed that she was wearing her habit again, but. Sister Elvira Lecumberri this, Sister Elvira Lecumberri that; help me with this stitch, please, Sister Elvira Lecumberri. She did everything we asked—not with a smile, but she hadn’t smiled much before either (in Polar, only the older nuns smiled). We could only conclude that she was a nun once again, and that is how we came to know someone in the flesh for the first time who had been married and now wasn’t.

When we went down to Agromos on Sundays after mass, we bought that journal (when they had it) to see if we could find out anything else about the man with whom Sister Elvira Lecumberri had been married; we wanted to know who he was, how he was, if Sister Elvira Lecumberri had also cut his clothes against his body like she had us do. In the journal, we never found anything about him besides his name printed on the masthead—which wasn’t helpful, but it was enough for us to understand that the gentleman did, in fact, exist.

Soon San Martiño arrived and, with it, the first and last time that a pig was slaughtered at Polar. Sister Dolor had ordered Sister O’Malley to raise a pig outside the kitchen and Sister O’Malley, who was mute and Irish, raised him well and we were fond of him, but then on the day of the slaughter, since Sister O’Malley was inexperienced, all the meat was lost and Sister Dolor exclaimed: Never again, I swear.

By San Martiño, we’d already grown tired of buying the journal, but we still wanted to know more about everything: about the gentleman, about the married life he’d had with Sister Elvira Lecumberri, about why Sister Elvira Lecumberri had left us and then returned. (Deep down, we wanted to believe that Sister Elvira Lecumberri had returned for us, because, like us, she’d missed our sewing classes).

During the first weeks of the course, we studied Sister Elvira Lecumberri in the dining hall. Sister Elvira Lecumberri was serious and pale (before she’d had a caramel tone; she’d lost her color—during her marriage, before, or after, we’ll never know—and she never got it back). She wasn’t quiet. At the table she spoke plenty and the other nuns spoke back. About what, we didn’t know; what the nuns talked about between themselves was always a mystery to us, but we had the impression that Sister Mártara Junior spoke to Sister Elvira Lecumberri with an air of condescension, the same way she spoke to us when we got back from bathing in the swimming hole on Saturdays: What on earth were you thinking, going to the swimming hole alone without your bloomers?

We spied on Sister Elvira Lecumberri away from the table too. We took notes about what she did: that she walked down to Agromos alone, that she came back at unusual hours (though to be fair, we didn’t know how she behaved before, so). We took notes, but we learned very little for all our hard work. The idea began to congeal among us that something more needed to be done; we would need to make more of an effort if we wanted to find out anything worthwhile about Sister Elvira Lecumberri. If we were to get close to her, one of us would have to undertake the mission alone. Since the day we entered Polar, we had always done everything together, but we were beginning to understand that some things were better done separately.

After thinking it through, we chose a girl who we’ll call Imogen. Imogen wasn’t her real name—you needn’t know what it was, but it was similar—and Imogen’s mission was the following: fish the information that we wanted from the very mouth, the very body, of Sister Elvira Lecumberri.

(What did Imogen look like? Believe us when we say that we barely remember; what we remember, of course, are the important things.)

So we sent Imogen on the mission; we were already nearing the Feast of the Immaculate Conception and the weather had turned quite cold. The nuns hadn’t let us swim in the river at the foot of the mountain for some time already. We told Imogen that she had to affix herself, endear herself to Sister Elvira Lecumberri, just like a niece or a younger sister. And so she did. From the Feast until the solstice, almost nothing happened. We watched Imogen getting closer to Sister Elvira Lecumberri, especially in the dining hall; she seemed to be doing everything that we’d told her to, but our hopes still weren’t very high. One has to give these things time, Imogen repeatedly reminded us in the dormitory at night, especially when we exposed more of our impatience than we should have.

Then Christmas break arrived, which was somewhat of a pity but no more than usual; we’d barely settled into Polar after the summer and we had to leave it behind again. We always left at Christmas and Holy Week, or almost always—not when our parents happened to go to Rome or Florence for Easter Sunday and left us to stay at school. That year, though, not one of us stayed behind at Polar. At home, alone as usual, we would think: What is she doing right now? It bothered us inside, in silence, that question.

The day we returned to Polar, four of us swore that we’d seen Sister Elvira Lecumberri during the holidays (one in A Coruña, two in Vigo, one in Betanzos). During those sightings, Sister Elvira Lecumberri always wore pants and never had her habit on. Even before finishing our first breakfast, we’d already concluded that none of that meant anything: mere coincidences, hallucinations that attacked us when we were alone. So we returned to the task at hand. With our bones still sore from the bus journey and the second term ahead of us, we looked to Imogen. While all of us girls at the table awaited her insights, Imogen only watched, half-smiling. What is it? We asked her. What? But don’t you realize that you can’t smile in front of the nuns? You shouldn’t smile; this we had all known since the day we stepped through the gate.

She said: But I’m not like you. I’m on a mission, or have you already forgotten? We turned our heads and saw Sister Elvira Lecumberri at the nun’s table, lifting a biscuit delicately to her lips. We sighed all at once, but we were always very sensitive anyway, returning to Polar after a holiday. Then the bell rang and we went to class. In terms of learning, it’s true that we didn’t learn much at Polar, but it would only occur to an outsider that we were there to learn; we were at Polar to be with each other.

At breakfast a few days later, we were surprised to see Imogen getting especially close to Sister Elvira Lecumberri in the dining hall, and then again the next day and the day after. You’d better watch yourself, we said to Imogen later in the dormitory while she sat Indian style on the bed brushing her hair. Look, we weren’t going to mention anything, but wasn’t the goal of your little mission to report back to us? When you sit with Sister Elvira Lecumberri in mass, when she asks you to organize the needle boxes, what does she say to you? She must say something. She must tell you something.

Something, concedes Imogen elusively. But these things take time. We were forced to admit that she was right.

She strung us along for weeks (she was clever that way, the pig). Then she started to tell us things, always a bit at a time. Look, she said to us in the dorm, putting on her know-it-all voice. Look, the two of them already knew each other from before, through Sister Elvira Lecumberri’s brother, who’s a poet and columnist (just like ours, we thought admiringly). Or did you think that the editor of a journal, a journal like that, no less, would come here to cozy up to nun?

A journal like what? the rest of us insisted earnestly. Deep down, the curiosity was consuming us; we, like Sister Elvira Lecumberri, had brothers, and some of them were poets and columnists, but how were any of them going to introduce us to their friends if we were always here at Polar? At home, we saw some of them in passing, but we usually hid because we weren’t presentable.

A journal like that, says Imogen. That one that you buy at Eliseo’s store in Agromos—or did you think that the nuns don’t see you? Of course they see you, and what’s more, when they see you, they want to follow you, but they control themselves. Listen to what I’m telling you: the whole country wants to move backwards, and it will. And when it does, the country won’t turn around again like Sister Elvira Lecumberri did.

Imogen’s words made the flesh inside our blouses tremble, because we knew that these sorts of things weren’t to be said, not inside Polar and not outside. Some of us even mustered the courage to respond, in voices a bit louder than necessary: Imogen, you’d better spit that filth right out of your mouth. We know that your grandfather kept pigs in the yard and killed them with his own hands; people like him, sure, they believe in all the things that this journal wants to bring to the country without shame, without thinking. We have more common sense. Imogen stretched out her legs on the bed and smiled again. That pig, we thought.

What bothered us most, though, was when we realized that Imogen had stopped reporting anything new; it became more apparent as heat began to linger in the air and the days began to grow longer—finer clothes, more hours of light to think and to notice things. Contemplating Imogen—her sleeves rolled up higher than before, her cheeks shining—many of us began to see her as separate from us.

Search and you will find, as it goes, and needless to say, what we found unnerved us; we marched like bullets to the chapel to kneel in prayer. Back then we still thought that certain things were incompatible; prayer we instinctively associated with the known, so it followed that prayer could dispel the unknown. We still understood everything in pairs.

The nuns didn’t mention anything, but they were suspicious. So much praying, they said when they saw us marching about the chapel at three in the afternoon, at eleven in the morning on a Saturday, after dinner. So much praying. Could it be because they don’t want to study? They need to study, because they’ll have to do something with their lives when tomorrow comes. The latter, which the nuns said casually, startled and confused us; we’d always known that words like past, present, and future didn’t make sense in Polar, but the nuns, who’d been there longer than us, used them anyway. What we wanted to do when tomorrow came, we had no idea, but we knew what we didn’t want to do: be nuns.

Trusting Imogen less and less, we began to observe Sister Elvira Lecumberri ourselves. We felt unsettled, because it had never occurred to us to distrust one of our own. At the beginning, it was hard for us to interpret what we were seeing. We spied on them rearranging the flower pots through the window overlooking the patio and, reading their lips, we found that it was Imogen rather than the nun who said: This goes here, Sister Elvira, and that goes there. Don’t you see? And Sister Elvira Lecumberri said yes and did as she was told. Then she rearranged the flowers as she’d had them before and then again how Imogen instructed. Imogen stuck too close to her; Sister Elvira joked, at first, that she wanted to escape (which surprised us), but then she would let the matter drop.

What do you have for us today, we pressed Imogen too eagerly at night. We still wanted her to tell us in her own words. She just brushed her hair parsimoniously, not nearly as bothered as we were, and shrugged her shoulders apathetically. This made some of us grip our own brushes with an angry fist, as if we wanted to strike Imogen in the rear with them. Others put a hand on her shoulder from behind as if to say: We were just hoping to hear your side of the story, we promise we’ll believe you.

Imogen hemmed and hawed, but she always ended up speaking, and she always had plenty to say. We asked her: What have you discovered about that man? She sighed and said: Lots of things. Do you know what? Sister Elvira Lecumberri, as much as she washes and scrubs, can’t rid herself of the smell of that man, neither inside nor outside. It’ll always be with her. It’s the same for our mothers and it’ll be the same for us.

Almost without thinking we answered: Spit that filth right out of your mouth, Imogen. (We did want to know more about those things, because we were at that age, but they also repelled us.) Spit that filth out of your mouth and tell us about what really matters: how did they meet, what did Sister Elvira Lecumberri see in him, an all that?


That’s what really matters, she said. It matters because the smell of that man—and now also of Sister Elvira Lecumberri—is the smell of their substance. Now the two of them think and smell the same, and that’s how we’re all going to end up thinking and smelling; it’s the law of nature.

At the time, cornered, we answered: Psh, Imogen. Psh. Forget about the mission right now; it’s not necessary anymore. Forget about Sister Elvira Lecumberri. We have to forget about her too; we’re not the same girls we were four or five months ago. Forget it. Deep down, the thought of forgetting about her just like that stabbed at us, because we were girls and curious, but it was more important to make Imogen forget so that she wouldn’t take us with her down this path. Imogen rejoined: How am I supposed to forget now that I’ve discovered the most important part. You’ll discover it too; you already have, really, but you’re pretending that you don’t understand. I’ll tell you something: that’s no way to spend your life.

That night, each in her own bed, we thought about what had happened during the previous months and we all arrived at a similar conclusion: that Imogen had embraced the teachings of that man she didn’t even know, because she was a simple girl who believed things as they were presented to her. The rest of us girls and Sister Elvira Lecumberri were clearly more mature, and that’s why we fearfully shut our eyes against everything bigger than us, and having closed them, we were in danger of getting swept along with everyone else. The other nuns didn’t count; they were very obtuse. The other conclusion we drew was that something had to be done. Now we were all a little bit closer to Sister Elvira Lecumberri, because Imogen, even as simple as she was, had strung us along here and there about the school however she wanted. Being so close to that nun gave us some consolation, perhaps all that we had during those years in Polar.

Spring had sprung by then, somewhat earlier than normal. In the first days of March, we were already altered, agitated by that whisper in the air around Imogen: Giovinezza. Giovinezza. Primavera. Di Bellezza. We tried to deafen ourselves internally, but we couldn’t; there were some things that we weren’t ready to learn yet. Spring also brought the usual excitements: finally going to bathe in the swimming hole, for example, to relieve the heat we’d accumulated all winter. Imogen came with us to bathe, and in those hours we almost believed once again that she was one of us, especially when we observed her flesh—the same as ours, we repeated to ourselves while we cooked in the water. Even on those very first hot days, the water was too warm and did little to alleviate our fevers. When she finished swimming, she got out of the pool naked, dried herself clutching the towel very tightly to her body, and smiled. That was the end of the illusion that she was one of us; at Polar, we all made ourselves serious—it was our lot to endure. Even when she wasn’t smiling or laughing, there was a happiness in Imogen that was not in us; it wasn’t the happiness of the girls of Polar.

Some days, sure, we managed to go on with our lives. We were horrified to think about what it was that we’d have to do. We couldn’t continue this way, but to do something also seemed impossible. Maybe we’d have been able to go on like that for many years, even until we had to leave Polar, if it weren’t for something that happened a few days later when we saw Imogen leave Sister Elvira Lecumberri’s sewing classroom.

It was like seeing her climb out of the swimming hole once again. Soon, Sister Elvira Lecumberri appeared behind her. This time she wasn’t pale but positively aflame. What’s more, it looked to us as though Sister Elvira Lecumberri was blushing because Imogen had just gotten something from her that she’d wanted very much—the thing she’d wanted most in the world—though we didn’t know what it was. We had to look away; we’d never seen anyone blush like that. Meanwhile, that filthy Imogen had the nerve to laugh. Climbing the steps to the dormitory, she looked at us, looked at Sister Elvira Lecumberri, and fell into stitches.

Another day, Sister Elvira Lecumberri was showing us a stitch and getting a bit irritated when it didn’t come out well. We couldn’t get it right, because we were thinking to ourselves that now we’d really have to do something. Whatever shall we do, we thought. The only answer that occurred to us was to continue as always, go bathe in the swimming hole and allow what would be to be.

The nuns must have noticed something. Look, they’re more sullen than normal, more withdrawn, a bit congested, they said when they saw us walking in the hallways towards the dining hall, towards the dormitory, towards the communal showers. They’re congested; the water won’t do them any good. They’d better not go to the swimming hole this Saturday. We started to tremble in alarm, which only encouraged the nuns. They said: Look how the shivers rise from their toes to the tops of their heads; you can see it all the way from the third floor patio. Soon we’ll have to send them to Sister O’Malley in the infirmary; that’s what she’s there for after all. We straightened up, plucked up, and ran outside. We even fought with one another to show that we were as strong as ever, pounding flesh with closed fists, which also helped us release what we had boiling inside. It goes without saying that Imogen, in those moments, didn’t come anywhere near us; she was off alone, the pig, smiling and silent as if nothing mattered to her.

Saturday finally came. We had study hall in the morning, but we spent nearly the whole hour looking out the window (studying was, of course, a pretext; many of us read novels or wrote in our journals). We went to lunch when the time came, and when we finished, went outside as if daylight itself pulled us towards the swimming hole. Walking down the hallway, we looked behind us to see if Imogen was there. She was, she came, and so something worried at our hearts, each of us separately, because if Imogen walked with us, some part of her must still be like us.

We got to the bottom of the hill and turned towards the swimming hole. We thought that maybe Imogen had been one of us before, but wasn’t now (remember that, at Polar, it was difficult to separate the present, past, and future). Warmed by the sun, we arrived at the swimming hole. First, we all occupied ourselves with undressing and admiring how the sun penetrated our skin. We approached the water, stepped in, dunked our heads, and came back up, as we always did.

The water seemed warmer to us than usual. We had already all gotten in when we noticed that Imogen hadn’t. We looked over to terraferma and saw her walking towards us. Here she came, smiling, her skin shining as if she were covered in scales, the pig. You’ll have to excuse us, but the bitch! There she came as if she were superior to the rest of us—which she was.

How can we tell you what happened next? Truthfully, when we saw her, we all threw ourselves onto her—some from above, others from below. Don’t imagine that we’d planned it like that; it was some primal force waiting inside. We hadn’t believed in it before, but Imogen had. We would also have you believe that we got rid of it that day once and for all, every drop. We didn’t think that any more would come out ever again.

When we returned to Polar, the nuns gathered us all urgently in the assembly hall. We told them the story, and the nuns agreed that they’d have done the same. Look me in the eyes, said Sister Mártara Junior when we’d finished, are you sure that you’ve told us everything you have to say? We have, Sister, cross our hearts, Sister. Well, that’s that, then. Go rest now and, if you can’t, go see Sister O’Malley for a cup of English breakfast tea. Tomorrow this will all have passed. It will have, Sister, we said like an echo, and we left. Sister Elvira Lecumberri was hunched over in the hallway watching us. We didn’t even turn our heads to look at her. We had lost interest in her; we were at that age.

Portrait of Eva Moreda

Eva Moreda was born on the northern border between Galicia and Asturias in 1981. She has been active actively publishing novels in Galician since adolescence and is currently a professor of musicology at the University of Glasgow.

Portrait of Jeff Kochan

Linsday Semel is an emerging translator, freelancer, and organic farmer living in northern Galicia. Her book reviews have been published in the Women’s Review of Books, Kirkus, and Asymptote, where she was also a long-time staff member.

The Red Handler by Johan Harstad, translated from the Norwegian by David Smith

The Red Handler by Johan Harstad, translated from the Norwegian by David Smith

Chapter 1

Rain-soaked streets. One of the town’s lost souls flew past like a leaf in the wind.1 In the old Opel with Haugesund plates sat the Red Handler, private detective. He took a gulp from a flask etched with the words, To my dear husband.2 He envisioned his ex-wife for a brief second, before the liquor flushed the painful memory down the sewers of oblivion.3 He turned on his car stereo. From the speakers flowed the tones of Glenn Gould’s recording of the Goldberg Variations.4 The later recording, the one from the 80s.

The Red Handler closed his eyes as the eminent piano tones played with his ears.

Chapter 2

Suddenly, he heard a sound. He could see nothing. He opened his eyes. That helped.5 Someone was trying to break into a house a little ways down the street.6

The Red Handler burst out of his vehicle. A short chase ensued. Then it was over. Before the thief could protest, the Red Handler had laid him out, smack on the ground.

“Now I’ve got you,” whispered the Red Handler. The thief knew at once the jig was up.7

Chapter 3

 The weather had cleared. The city was safe once more.

The Red Handler lit a cigarette and got back into his car. After the divorce, this was his sole source of pleasure. To smoke in his own car, free from that bitch’s constant sniping.8

He turned up his car stereo full-blast. From it came some sort of rumba melody.9 That’s just how it was sometimes.


1 My very first thought, when Frode Brandeggen showed up unannounced at my office in Dresden one afternoon in 2013 with the Red Handler manuscripts, was, in all its prosaic terseness, as follows: This is not particularly good. My subsequent thought, I imagine, was a corruption of the first, and went something like this: This is really, really not good. Dutifully—for I am nothing if not dutiful—I leafed through the heap of papers while he waited impatiently by the window, as I wondered why he’d come all this way to meet me, of all people. How had he even managed to find me? He told me about the one novel he’d had published, his subsequent jobs as a trash collector and library attendant, and the literary comeback he was preparing with what he called “a new form.” I eventually asked him to step out for a while and come back toward dusk. Then I began reading. As I mentioned, this was more out of duty than anything else. I’m not an editor, I don’t decide what and what not to publish, I only explain and add context to what others have accepted, what others deem important, canonical, consequential. No one ever asks me: What do you think about this? My sense of duty, therefore, was challenged by the humility I felt before this author, who said he knew my work as an annotator from a long line of scholarly editions now considered classic in Germany. He told me he appreciated what he termed my “ability to read clearly.” So read I did, in the hours he spent wandering Dresden. I read, I read again, and little by little, I was transformed. Since then, night has fallen, and everything has taken on significance. As afternoon turned to evening, above all it was Brandeggen’s fury that stood out to me, the literary obstinance that would keep me returning to these texts time and again, the uncompromising tenor that emerges in spite of what seems, at first glance, to be the reductive language of crime fiction, the comic-strip sense of narrativity. This too is why—now that I’ve agreed to write endnotes to this first edition of Brandeggen’s crime novels, ostensibly because he asked for it, in the papers he left to me—I have to treat Brandeggen’s project with the utmost seriousness, even if that makes me his Sancho Panza. And it has been liberating, so very liberating for my work on this book, to dare, after so long, to step out of my accustomed shadows, to decide for my- self the relevance of these endnotes to the text, to strike my own course and enter nothing but what I deem necessary. I should also add that the conversation that began that evening between me and Brandeggen would last three years. I don’t believe he had many other people to talk to. But talk we did, by telephone, by letter, during my visits to him in Stavanger or, more often, in my welcoming him to Dresden, where he made do with the tiny guest room I’d fitted out in my apartment. Before him, I’d never had any guests. But if I may say so, I don’t believe anyone knew Frode Brandeggen in his last days quite like I did. I say this not to lay claim to any role in his success, should these books move readers as much as they have moved me. I say this, rather, because of the way it foreshadows this man’s terrible loneliness. The anger I find in these books is real, as is the despair that precipitated his dramatic swerve away from his avant-garde beginnings. It may be that that anger can only be grasped within the context of the gulf between his first book and the Red Handler. But the anger, nonetheless, doesn’t give us the whole picture, be- cause Brandeggen also cares all too much about his protagonist. His interest in the Red Handler, his level of concern and sympathy for his character, is genuine. As the author, his emotional stake is palpable, essential. The texts can never fully hide that they are fundamentally about Brandeggen himself, about a man who obviously is deeply troubled, and who, more than opposing crime literature an sich or the book industry’s thirst for profit, is desperately trying to create a world with some semblance of meaning and predictability, where the structures are clear and there is such a thing as sincerity.

2 When, eventually, Frode Brandeggen learned to accept the fate of his 2,322-page debut novel, Conglomeratic Breath (Konglom- eratisk pust), ⁂ from then on forgoing the avant-garde in favor of chiseled-down, commercial crime fiction, he still held out some hope that the world might one day accommodate a more expansive, exploratory mode of literature. In the very first stages of the Red Handler project, Brandeggen wrote a separate novel as both a warm-up to the Red Handler universe and (he hoped) a standalone work in its own right. From what I have gleaned, he never mentioned this work to anyone. The unpublished novel, All of These Loves (Alle disse kjærlighetene, 433 pages in manuscript) deals with the Red Handler’s relationship with his wife Gerd in Haugesund, where the Red Handler—who here seems to have a proper first and last name, though both are crossed out throughout the entire manuscript—works part-time as an electric meter reader. The novel is a passionate account of their intense love and often exemplary marriage that slowly but surely becomes counterproductive, to put it mildly, culminating in a magnificent scene in which the Red Handler persona is born and the protagonist leaves Haugesund for good. There are hints toward the end of the manuscript that the wife leaves the Red Handler for his future nemesis, the Glimmer Man. There is no evidence Brandeggen was ever in a serious relationship himself.

⁂ From the back cover of Conglomeratic Breath: “Imper Akselbladkvist is turning his house upside down in search of something he has lost. But is it really his house? And has he really lost anything? And if so, then what? Himself? Or everyone else? Distended and distracted by existential angst, he ambushes the constituent parts of his life (is it really his life?) through an intense, ruthless, and often heartrendingly intricate exploration of the potential Heidegger-plagiarist level of the self, represented by the distance between two threads of an almost fully disintegrated bedspread that his grandmother (if she is even his grandmother—and for that matter, how do we know she was really all that grand?) bequeathed him. Through more than two thousand pages— free from even the slightest scintilla of what Imper Akselbladkvist calls deformative abominations like punctuation and paragraph, chapters, and other readerly crutches—the author delves further and further into the bedspread, into the threads, into the yearning for his own constitutive fibers, and ultimately, his own text. That is—if we can even call it a text? And is it really a novel? And if it is, how can we know that the novel is his?”

3 Prior to my work on these endnotes, I read out of curiosity Brandeggen’s debut novel, Conglomeratic Breath. Or, I should say, I tried. The publisher, Gyldendal, released the book back in 1992, but when I started asking around, no one could tell me anything about it. There were no reviews, no record of any

readings, no book festival appearances. The editor-in-chief of Gyldendal, Kari Marstein, took me down to the archives, and sure enough, we found a clean copy of the book, along with information about Tord Gusthjem, Brandeggen’s editor. A quick check of the records revealed that Gusthjem was hired in the late summer of 1990 and that the only book he edited through to publication, before leaving the job over two years later, was none other than Conglomeratic Breath. I called him one day to ask him what working with Brandeggen was like, but as soon as I mentioned the title of the book, I was met with silence on the other end. Finally, he said, “I don’t want to talk about it. I broke my back on that book, okay? I’m no longer in publishing.” It was an uncommonly brief conversation. Brief, on the other hand, is the last word you’d use to describe the novel. At a ridiculous 2,322 pages, Conglomeratic Breath has the distinction of being, without question, the longest single-volume novel ever released by Gyldendal Norsk Forlag. The number of copies it sold can be counted on one hand. Apart from the twenty-five free copies given to the author, the one in the archives, and the thirty-two distributed to reviewers and booksellers, the remaining print run of 1,600 books was destroyed. This is not very hard to understand. The book is, in short, absolutely unreadable. Normally, I can appreciate books that push back against the reader, the ones that demand real effort, as long as they’re well written. And at times, Conglomeratic Breath seems to fit that bill, as it showcases the author’s exceptional linguistic perceptiveness, his virtuoso ability to navigate between multiple registers in a way that is very likely unparalleled in Norwegian literature. Nevertheless, the novel remains, for this reader, perfectly unreadable. Impenetrable, to an extent that frustration isn’t even the right word. Next to this novel, Gaddis’s The Recognitions and Joyce’s Finnegans Wake (both of which Brandeggen read several times) look reader-friendly. It begins straightforwardly enough: the protagonist, with the trendy, alienating name of Imper Akselbladkvist, arrives at what he calls his house. He stands on the front steps, fishes for his keys, and enters once he finds them. This takes one hundred fifty pages. From there, it’s full-on disintegration, until our level of disorientation becomes monumental and absolute. There are no paragraphs, no chapters, not even so much as a comma or period; at any given time, the identity of the speaker, when and where we are, what is happening and why, are all anyone’s guess. For instance, Brandeggen devotes large parts of the book to exploring what he calls “the potential Heidegger-plagiarist level of the self,” a notion every bit as perplexing as it sounds, which is made no more comprehensible by the fact that the starting point for these investigations is an old bedspread given to the protagonist by his grandmother. That is, two threads within the bedspread are the starting point, and the distance between them opens up entirely new vistas and a fresh round of investigations that themselves necessitate their own exploration for Akselbladkvist. As the text zooms further and further in, it deliberately and expressly assumes the structure of the Mandelbrot set, a fractal whose edge shows an infinite number of satellites, i.e., small copies of the original Mandelbrot set. To put it another way, soon enough, the reader is so deep into the details and the details of the details’ details that not even the slightest glimmer of textual daylight remains. But then, somewhere around page 700, the text suddenly arrives at a light in the forest, a clearing. The reader’s relief is enormous, almost indescribable, as Brandeggen gives us an unpretentious, affecting account of life on a street in Stavanger in the mid-70s. ⁂ This section becomes a small novel in itself, and a rather conventional one at that. A novel in which love and terror are forever living under the same roof, but the former always wins out in the end. Thematically and linguistically, it recalls the modern Scandinavian tradition of (rather more successful) coming-of- age novels, like Torbjörn Flygt’s Underdog, Beate Grimsrud’s Tiptoeing Past an Axe, Tore Renberg’s The Orheim Company, and Lars Saabye Christensen’s Beatles, even though only the last of these had come out in time to have influenced Brandeggen. It is not hard to imagine his editor pleading with him in vain to publish these 300 pages and scrap everything else. Nor is it hard to understand why the editor had had enough after this book. On page 1,009 the new story abruptly ends and the forest becomes thicker and more impassable than ever. The stitchwork of the text becomes tighter and tighter as Brandeggen weaves in more and more intricacies, setting a new standard for textual resistance and arousing an almost physical reluctance to read any further. As I strain myself to the utmost in order to drag my way through the unreadable, it becomes clear to me that the “novel” inside the novel, with all its rays of light and hope, resembles nothing so much as a nightmare, and that its only purpose is to underscore the impossibility of arriving and remaining in such a place in real life. Reality, Brandeggen seems to be suggesting, is the inexorable other from which we can never escape, where nothing is certain, and where every utterance opens into a chasm of doubt and new questions, which themselves open up even more doubt and even more questions that lead us smack into the Mandelbrot set once more. I gave up on page 1,700, more than six hundred pages away from the finish line, and never have I been more relieved to put down a novel.

⁂ Astra Road in Tjensvoll. A winding street with both detached houses and low-rise apartments.

4 The only musical reference in the Red Handler books (with one exception) is to Glenn Gould’s two recordings of the Goldberg Variations. This may have been a conscious choice on Brandeggen’s part to emphasize the problem of duration and length vs. quality, which is further complicated by the fact that Gould’s 1955 recording has a length of thirty-eight minutes, while the 1981 recording clocks in at over fifty-one minutes. In other words, a movement opposite to the one Brandeggen took in the Red Handler project.

5 The three sentences dealing with the eyes are easy to dismiss as bland, even silly. But looking past their slapstick absurdity enables us to notice Brandeggen’s critique of crime literature, in which novels often get needlessly prolonged (often by several hundred pages) and the reader’s time wasted by the detective’s failure to look closely and follow up on clues and hunches fast enough. To Brandeggen, the overwhelming majority of crime-fighting heroes were shockingly ineffective, in the sense that they coldly allowed the suspense to idle as the reader is led on— like the dog who follows a biscuit held by its owner as the latter moves further and further away—and were therefore unworthy of the fame they were customarily afforded. To his mind, the profusion of dead ends and suspects quickly became tedious. In these three sentences, on the other hand, the Red Handler a) identifies his problem and chief constraint (his eyes are closed),

  1. takes action and solves the difficulty (he opens his eyes), and
  2. is once again able to do his job in a prompt and exemplary

6 Note the complete absence of a murder mystery in this and several other of the Red Handler novels. Brandeggen consciously chose to break with the established rules of the detective story, laid down by Van Dine and Knox, e.g., at the end of the 1920s. The private detective who only worked on murder cases, he reasoned, restricted the genre and alienated the reader, who presumably would be better able to identify with other types of crime, such as burglary, which deserved to be taken just as seriously given the major impact of these crimes on the lives of their victims. He had often read about families who were forced to relocate in the aftermath of a burglary, regardless of whether their abode had sustained any damage or whether the victims had been at home or not at the time of the break-in, simply because they now regarded their home as forever tainted with insecurity. Brandeggen also scoffed at Van Dine and Knox’s unbending rule that the detective must never solve the crime as a result of blind chance, coincidence, or being at the right place at the right time. On the contrary, this became the Red Handler’s modus operandi, given Brandeggen’s deep interest in coincidence, the collective unconscious, and synchronicity. “Our reality is full of coincidences, or seeming coincidences. Linkages and undercurrents. Why shouldn’t the Red Handler live in the same reality?” Brandeggen wrote in his notes. Again, he believed that reorienting the genre around a greater appreciation of people’s lived reality would be key to the Red Handler’s success.

7 As early as the first Red Handler novel, the style has been perfected. The solution comes before the reader has a chance to get bored. Or, as Brandeggen himself wrote in one of his notebooks, in English (probably because he imagined presenting his concept to international publishers): Crime fiction for the gentleman who loves crime novels, but hates reading.

8 The final reference to the Red Handler’s wife, and one of only a handful to smoking. Brandeggen himself smoked constantly and advocated for the greater social acceptance of double-smoking (inhaling from two cigarettes simultaneously) as something more than a party trick.

9 The one exception to musical references noted above in the footnote about Glenn Gould. A possible nod toward the Saraghina sequence in Fellini’s 8 ½, a film dear to Brandeggen ever since he began frequenting the Stavanger Film Club, where he never missed a screening, yet always missed the chance to socialize with the other members.

Portrait of Halyna Petrosanyak

Johan Harstad (1979, Stavanger) is a Norwegian novelist, short story writer, playwright, and designer. He published his first work, Herfra blir du bare eldre in 2001. Since then, he has published over nine novels and 6 plays. His works push the boundaries of form, genre, and storytelling, making his work as much about the art of creation as it is about the story.

Portrait of Jeff Kochan

David Smith is a translator of Norwegian who holds an MFA in translation from the University of Iowa. He is currently working on a translation of a short story collection by Tarjei Vesaas as well as a novel by Leif Høghaug. 

Acknowledgements for Recrudescence

Acknowledgements for Recrudescence

The excerpts of Dánial Hoydal and Annika Øyrabo’s Strikurnar / The Lines as well as Bárður Oskarsson’s Hilbert, translated by Marita Thomsen, are excerpted courtesy of Bókadeild Føroya Lærarafelags. A special thanks to Yiddish translator Jordan Kutzik for connecting me with the press.

Halyna Petrosanyak’s short story “ПАНІ ФОҐЕЛЬ ВІЗА НЕ ПОТРІБНА” / “Mrs. Vogel Doesn’t Need a Visa” appears courtesy of translator Jeff Kochan.

The excerpt of Teendők halálom után / Things To Do After My Death by Hungarian author Miklós Vámos, translated into English by Ági Bori, is excerpted courtesy of the translator.

The short story “ПРЕЗ ЧУМАВОТО” / “Through the Plague” by Yordan Yovkov, translated from the Bulgarian by Teodora Gandeva appears courtesy of the translator.

“Little Fluff,” an excerpt from Catherine Hoffman’s travel memoir Broken Hero, appears courtesy of literary agent Ted Reilly.

The selection of poems by Rimas Uzgiris is excerpted courtesy of the author.

Eva Moreda’s “As Costuras,” translated from the Galician as “Stitches” by Lindsay Semel, appears courtesy of the translator.

The excerpt of The Red Handler by Johan Harstad, translated from the Norwegian by David Smith, appears courtesy of the author, translator, and Chad Post from Open Letter Books

A special thanks to Mark Chester for supplying the photos for this issue.


“Stitches” by Eva Moreda, translated from the Galician by Lindsay Semel

“As costuras” by Eva Moreda

Mirabamos todas, postas de puntas tras da fiestra, para Sor Elvira Lecumberri subir cara o Polar, o colexio, pola corredoira pina que tiraba desde Agromos, o lugar. Sor Elvira Lecumberri, dicimos, aínda que da última vez que a víramos xa non era Sor: saíra de monxa, deixara Polar, para casar no século. Aló subía con aqueles andares que sempre lle admiráramos, pode ser que algo máis encollida do que estábamos afeitas, ela que era unha muller tan tan alta. Podía ser, podía non ser: xa estaba a se facer noite e custábanos poñernos de puntas, saciadas como estabamos despois da enchenta que sempre se facía en Polar o día antes de empezarmos o curso (porque Sor Dolor, a superiora, era anglófila, e ben que lle gustaban aquelas cerimonias todas: a nós tamén, pero doutro xeito). Fora aquel o segundo ano que non sentara Sor Elvira Lecumberri no medio de nós: pero, matinabamos agora na fiestra, era obvio que un terceiro ano sen ela xa non ía haber. (Na escuridade, a forza de mirar, distinguimos que levaba un chapeu, dos que levaban as señoritas, as nosas irmás máis vellas, por darlle un exemplo, pero non lle dabamos visto se debaixo levaba cofia, e isto aínda que algunha de nós ben teimaba por ver e case sacaba medio corpo da fiestra para fóra: aínda éramos novas e facíamos aquelas cousas; así era daquela o facer de Polar).

Díxonos para o outro día Sor Mártara a Nova cando nos dictaba os horarios: Terceira hora, costura. Preguntamos: Costura? Contestou ela: Iso dixen. Andan vostedes xordas ou que: a ver se lle vou ter que dicir a Sor Priscila que non veña xa máis. (Sor Priscila era unha monxa guapísima que non vivía en Polar: vivía na Coruña cos pais, e unha ou dúas veces ao mes viña tocar o órgano e ensaiarnos. Que faría en Coruña cando non estaba con nós, non lle sabemos). Copiamos, logo, coa man que xa non podiamos nin aguantar o lapis dereito: Costura. Costura, por explicarlle a vostede, era o que ensinaba Sor Elvira Lecumberri cando aínda era monxa: facíanos poñer en parellas, nunca as mesmas, tomarnos as medidas as unhas ás outras, cortarnos a roupa sobre o corpo mesmo: e non eran estas tampouco prendas que puidésemos levar en Polar (só se podía levar o uniforme, o camisón ou nada) nin nas nosas casas, pero colgábamolas nos armarios e aló as tiñamos coma un tesouro; estabamos na idade. O último día de dous cursos para atrás, chegara Sor Elvira Lecumberri e anunciara na aula principal diante de todas que saía de monxa para casar. Case esperabamos que quitase a cofia aló diante nosa, con fruición, pero non o fixo, e menos mal, que axiña nos demos conta de que aquel era un desexo que só podería ter unha cabeza aínda sen formar de todo. Para o curso que seguiu, decidírase que as clases de coser as dese Sor Mártara a Vella, pero non resultou, porque Sor Mártara a Vella chegaba e mandábanos coller puntos como se fose aquilo calcetar. Non pasara nin un mes cando dixo Sor Dolor que se substituían as clases de costura por unha hora máis de aire libre: e así foi. Foi daquela tamén que se soubera con algo de máis fundamento en Polar con quen casara Elvira Lecumberri: fora co director dun xornal, e era este un xornal que algunhas de nós coñeciámonos das nosas casas, porque o empezaran a traer os nosos irmáns máis vellos – os que andaban a estudar para cousas como Notarías, Comercio, Piloto e logo no tempo de leisure escribían poemas – e, cando o traían, os papás rosmaban e dicían: a ver que trapallada traes; moito vos gusta aos mozos facer o que pensades que non queremos que fagades (as mamás non dicían nada, porque andaban a outras cousas). Logo, cando se aburrían, acababan os papás por coller o xornal e lelo. Entón dicían:  Vouvos dicir unha cousa: que a ver se isto do FAX-CIS-MO vai ter o seu aquel. Dicíano así: ben sabiamos algunhas que os papás tan torpes non eran, pero pronunciábano daquel xeito para facer ver que a eles estas modernidades algo vellos os collían xa. A nós, en troques, o FAX-CIS-MO collíanos novas de máis, e sen querer saber se o mundo (non do presente, senón o que ía vir dentro de pouco: o dos nosos irmáns) había ser para nós. Nós estabamos a outras cousas. De tanto oír, porén, o señor aquel convertérase para algunhas de nós nun household name: un señor que de poeta virara en director de xornal: se iso se podía, todo se podía, matinabamos, ou ía poderse axiña. (Mesmo unha rapaza ía poder virar en director de xornal, pensabamos algunhas; outra dicían que nunca tal). Aquel ano anterior, cando volvéramos á casa polo Nadal, algunhas de nós déramos en ler o xornal aquel cando cadraba que os papás ou os irmáns o mercaban. Liamos só para ver se saía o nome de Sor Elvira Lecumberri (agora só Elvira Lecumberri), e algunha vez si: dúas, e as dúas por facer obras de caridade, que era unha cousa que tamén faciamos nós e as mamás. Coincidir niso deixáranos decepcionadas, pero diciamos para dentro: unha vez que se sae ao mundo, haberá que facer de todo. Matinabamos tamén que ás rapazas aquelas ás que lles facía caridade nunca lles diría de medir, de cortar a roupa sobre o propio corpo. Enténdanos ben: nós oiamos do faxcismo como oiamos de tantas outras cousas: vacinas, catastros, confeccións: cousas dos papás, dos irmáns tamén, as que os tiñan. Non nos escapaba, porén, o repoludos e ben guapos que se puxeran algúns dos papás co faxcismo, como se fose a segunda mocidade: peiteaban o pelo para atrás, barbeábanse con tino, mercaban traxes novos. Máis dunha e de dúas ben máis novas ca eles quedábanlles a mirar polas rúas; a nós, se iamos con eles, algo celosas nos poñían tamén aquelas outras mulleres. O mundo vai cambiar, dicían nosos irmáns máis vellos para explicalo: pero os irmáns máis vellos dicían tantas cousas (e moitas, xusto, de cambiar o mundo ou de non cambialo) que non lles faciamos tampouco moito caso.

De volta do Nadal, algo de todo isto leváramos para Polar, pero foi con tanto disimulo que case quedou en nada, porque, de todo o que fose faxcismo, as monxas non querían nin oír falar. Unha vez, anos antes, case lles pecharan o colexio por culpa do fax-cismo e desde entón gardábanse ben. Viñera daquela unha inspectora, ben altiva, ben cinchada cun abrigo escuro que marcaba a cintura. Éramos daquela aínda todas novas e xuntábamonos detrás das portas entreabertas para vela pasar: como ía falar con Sor Dolor, con Sor Mártara a Nova, e mesmo coas que en Polar pouco mandaban: Sor Mártara a Vella, Sor O’Malley, Sor Chinta, Sor Radegunda. Cando ía a inspectora falar con esta última, a Sor Dolor, a Sor Mártara a Nova, poñíanselles grandes os ollos de horror. Sor Radegunda, aínda que estaba paralizada de cintura para abaixo e case todo o tempo o pasaba na celda, estudara de noviña en Hildesheim e gustaba de todo o que cheirase a Alemaña: revistas, linguas antigas, música antiga, mesmo se a nós do que nos daba clase era de matemáticas. Foi a inspectora pola celda de Sor Radegunda, logo, e díxolle de ver as revistas: viunas e nada nos dixera de importancia, pero Sor Dolor, Sor Mártara a Nova, espantaran e dixeran: Aquí en Polar, pola porta adiante, estas cousas non entran máis. Polo menos no que se ve.  Nós, coitadas monxas que somos, só podemos coidarnos das cousas que se ven; do demais, xa se coidará cada un ou cada unha. Quedara entón prohibido, non o faxcismo, porque non había que nomealo, senón, en xeral, moitas cousas que viñesen do século (unhas si e outras non: non había tampouco unha regra fixa, e naquilo demostraron as monxas, por unha vez, tino e intelixencia). E así, cando fora o de Sor Elvira Lecumberri, as monxas nada dixeran, nin para arriba nin para abaixo: só unha vez que lle tiramos algo da lingua a Sor Mártara a Vella, no tempo que aínda daba clases de costura por substituír á outra, dixo: “Cousas así pasan sempre en todos os conventos. Que lle queren: está na idade esa Elvira Lecumberri”.

Na primeira clase de costura do curso que comezaba, fixemos todas por chamar moito a Sor Elvira Lecumberri para que nos axudase con isto, con aquilo (antes case nunca a chamabamos, porque explicaba tan ben as cousas ao comezo da clase que entendiamos á primeira). Todas as veces faciamos por chamala así: Sor Elvira Lecumberri. Xa víramos que volvera con cofia, pero. Sor Elvira Lecumberri isto, Sor Elvira Lecumberri aquilo; axúdeme con este pespunte, faga o favor, Sor Elvira Lecumberri. Ela todo o facía: non cun sorriso, pero é porque xa antes ben pouco sorría (en Polar só sorrían as monxas máis vellas). Daquel facer concluímos que era outra vez monxa: virara así na primeira persoa que coñeciamos na carne que estivera casada e agora xa non. Cando baixabamos a Agromos os domingos despois da misa, mercabamos o xornal aquel (cando chegaba) por ver se dabamos sabido algo máis do home aquel co que estivera casada Sor Elvira Lecumberri: queriamos ver quen era, como era, se Sor Elvira Lecumberri tamén lle tería cortado a roupa enriba da pel como nos mandaba a nós. No xornal non saía nunca nada del, non sendo o nome impreso debaixo da cabeceira: normal, pero servía para dármonos conta de que o señor aquel existir existía. Ao pouco chegou o San Martiño, e foi aquel o primeiro ano, tamén o derradeiro, que en Polar se fixo matanza. Mandáralle Sor Dolor a Sor O’Malley criar un bácoro por fóra da cociña e Sor O’Malley, que era muda e irlandesa, criárao ben e dera non se encariñado, pero logo o día da matanza, sendo Sor O’Malley inexperta, púxose todo perdido e clamou Sor Dolor: Máis disto xa non; claro que non. Para o San Martiño xa cansáramos de mercar o xornal e queriamos saber máis de todo: do señor, da vida conxugal que tiña con Sor Elvira Lecumberri; queriamos ver tamén por que Sor Elvira Lecumberri marchara de canda nós e agora volvía. Queriamos pensar que Sor Elvira Lecumberri voltara por nós, porque, igual ca nós, botaba de menos as clases de costura.

As primeiras semanas estudabamos a Sor Elvira Lecumberri no dining hall e criamos ver que as outras monxas a trataban diferente: con admiración, con algo de condescendencia tamén. Sor Elvira Lecumberri estaba seria e pálida (porque antes tiña un ton de caramelo, tanned, que dicía Sor Dolor, a anglófila; esa cor perdeuna e nunca a recuperou, non sabemos se no matrimonio, se antes ou se despois). Calada non, porque na mesa falar falaba e tamén lle falaban as demais; de que, non sabemos: sempre fora un misterio de que falaban as monxas entre elas, pero queriamos ver que Sor Mártara a Nova lle falaba a Sor Elvira Lecumberri cun aquel de condescendencia, como cando nos dicía a nós ao volvermos o sábado de nos bañar na poza: Isto que querían facer, de bañarse na poza vostedes sóas sen levar os pololos, non o deron feito. Non o van facer e non o deron feito, e por que? Porque non é así, porque non se pode. Espiabamos logo a Sor Elvira Lecumberri fóra da mesa: tomabamos notas do que facía; viamos que baixaba soa a Agromos, que subía, a horas que non eran moi aló (pero saber non sabiamos tampouco como facía antes de marchar, así que). Seguimos anotando; pouco aprendemos. Foi entón cando se nos formou dentro a todas o pensamento de que algo máis tiñamos que facer, algo máis tiñamos que nos esforzar, se queriamos saber algo que pagase a pena sobre Sor Elvira Lecumberri. Pasamos uns días máis a pensar, e decidimos que, para achegármonos a ela, tiñamos que mandar unha soa de nós cunha misión: desde o día que entráramos en Polar, sempre todo o fixéramos xuntas, pero xa empezabamos a entender que algunhas cousas mellor facelas de unha en unha. Despois de pensar algo máis, escollemos unha de nós, á que chamaremos Imogen.  O nome da rapaza – non fará falta que lle digamos – non era de verdade Imogen, pero era polo estilo, e a misión de Imogen era esta: averiguar aquelas cousas todas que queriamos saber da propia boca, do propio corpo, de Sor Elvira Lecumberri.

(Que como era Imogen de cara e de corpo? Debe crernos se lle dicimos que pouco nos lembramos diso: do que nos lembramos, é, por suposto, das cousas que importan. Cando pasou tempo, algunhas de entre nós deron en dicir: Esa Imogen xa sabiamos nós que non. E dicían tamén que Imogen era unha mulier nova que non levaba no colexio tantos anos como levabamos as demais. Pero todo isto foi a posteriori; non lle imos dicir tampouco que tivésemos unha clarividencia que, a aquela idade, non nos correspondía).

Mandamos, logo, a Imogen coa misión; xa era o tempo da Inmaculada e facía ben de frío: había xa tempo que non nos deixaban as monxas ir bañarnos á poza que había ao pé do monte collendo en dirección contraria a Agromos. Dixémoslle a Imogen que ela tiña, primeiro de todo, que sentar con, estar preto de Sor Elvira Lecumberri: igual ca unha sobriña. Da Inmaculada ao solsticio non logo pasou case nada: viamos a Imogen achegarse a Sor Elvira Lecumberri, sobre todo no dining hall; semellábanos que estaba a facer todo o que lle dixéramos, pero aínda non esperabamos nada: a aquelas cousas había que darlles tempo. Isto logo nolo repetía tamén Imogen polas noites no dormitorio se algunha vez mostrabamos máis ansiedade da que tocaba. Chegaron logo as vacacións de Nadal; algo de mágoa si que nos deu, pero igual que nos daba sempre: case non nos afixéramos a Polar despois do verán e xa había que deixalo atrás: sempre en Nadal, case sempre tamén en Semana Santa, menos cando cadraba que marchaban os pais dalgunha a Roma ou Florencia pasar o domingo de Pascua e deixábana quedar no colexio. Daquela vez, porén, non quedou ningunha, e nas casas, soas como estabamos sempre, demos en pensar: e que andará a facer xusto agora Sor Elvira Lecumberri? E que andará a facer: picábanos dentro, en silencio, a pregunta aquela: algunha vez chegamos a poñer a pluma enriba do papel para ver de escribirlle a Imogen e que nos contase, pero ao pouco decidimos cada unha que mellor que non. (Todo, por separado: nas vacacións preferiamos non falarmos moito as unhas coas outras, menos cando por casualidade nos atopabamos entrando ou saíndo de misas, que aquela época do ano era sempre de ir a moitas misas; mesmo entón nada máis que nos diciamos ola, adeus, boa noite, boas festas).

O día que volvemos a Polar, catro de entre nós xuraron que viran a Sor Elvira Lecumberri nas festas (unha na Coruña, dúas en Vigo, unha en Betanzos) e sempre naquelas visións Sor Elvira Lecumberri levaba pantalón e non levaba cofia. Aínda antes de rematar o primeiro almorzo despois da volta concluímos que todo aquilo non quería dicir nada: todas aquelas coincidencias non podían ser outra cousa que os restos de alucinacións que nos viñan cando estabamos soas. Volvemos entón ás nosas tarefas, cos ósos aínda doéndonos da viaxe no Castromil, e seguimos polo segundo term adiante a mirar para Imogen. Imogen, mentres as outras rapazas contaban na mesa das súas visións, quedara mirando, sorrindo de esguello. E logo que?, preguntámoslle. Que? E non sabes que diante das monxas non se pode, non se debe sorrir: iso sabémolo todas desde o día que entramos polo portón adiante. Ela dixo: Pero eu non son coma vós: ando on a mission: xa vos esqueceu? Xiramos  entón a cabeza, vimos na mesa das monxas a Sor Elvira Lecumberri empuxar con delicadeza un biscoito ata o padal mesmo: suspiramos todas á vez, pero é tamén que o primeiro, o segundo día de volver a Polar andabamos sempre ben sensibles. Logo tocou o timbre e fomos para as clases: Sor Chinta, Sor Dolor, Sor Mártara a Nova, Sor Mariacamilla. Aprender non aprendiamos moito en Polar, era verdade, pero só a un estranxeiro ou a unha persoa que non nos entendese se lle ocorrería pensar que estabamos aló para aprender: estabamos para estar en Polar as unhas coas outras.

Pasados os primeiros días de despoi do Nadal, sorprendémonos de ver unha mañá no almorzo a Imogen se xuntar máis do que tocaba con Sor Elvira Lecumberri no dining hall, e logo, para o día seguinte e para o outro, igual. Ti mira ben o que fas, diciámoslle despois a Imogen no dormitorio de todas, con ela sentada enriba da cama coas pernas ao estilo indio, cepillando a cabeleira. Nós non che imos dicir nada, pero se che deixamos ir será tamén para que nos contes logo cousas: ou que? Cando sentas na misa con Sor Elvira Lecumberi, cando che di de ordenarlle a caixa das agullas, que che di? Algo che dirá. Algo che contará. Algo, dicía Imogen, elusiva. Pero estas cousas levan tempo. Naquilo tiñamos que darlle a razón. Así nos tivo varias semanas (que era lista para aquelas cousas, a cabroa dela); logo empezou a nos contar, sempre aos poucos. Mirade, dicíanos no dormitorio, poñendo voz de saber. Mirade que eles dous xa se coñecían de antes por un irmán de Sor Elvira Lecumberri que é poeta e redactor (igual cós nosos, pensabamos admiradas). Ou pensades que o director dun xornal, e dun xornal como ese ademais, ía vir aquí para lle facer as beiras a unha monxa? Un xornal como que, increpábamola as demais, poñéndonos serias. (Por dentro, non deixaba de nos comer a curiosidade: nós, como Sor Elvira Lecumberri, tiñamos irmáns, e algúns deles eran poetas e redactores, pero: como nos ían dar presentado eles a ningún dos seus amigos, se nós estabamos todo o tempo en Polar? Na casa viamos de pasada algún, pero lles escapabamos, porque non estabamos afeitas a estas con xente). Pois un xornal coma ese, coma ese, dicía Imogen. Ese que ides mercar á tenda do Eliseo en Agromos: ou pensades que non vos ven as monxas cando ides? Ben que vos ven, e aína máis: logo queren ir elas detrás, pero se aguantan. Mirade o que vos digo: o país enteiro quere ir detrás, e vai ir. E o país, cando vaia, non dará a volta como deu Sor Elvira Lecumberri. Cando dicía aquilo Imogen, axitábansenos as carnes dentro da blusa, porque sabiamos que cousas coma esa non se podían dicir, nin dentro de Polar nin fóra. Algunha mesmo se atreveu a dicir en voz algo máis alta da que tocaba: Imogen: a ver se  tiras da boca esas porcalladas, Imogen. Sabemos que o teu avó tiña porcos na corte e os mataba coas mans: xente coma el si que se botaría sen vergoña, sen pensar, a todas esas cousas que ese xornal quere traer a este país. Nós temos máis sentidiño. Imogen estiraba as pernas enriba da cama, volvía sorrir: a porca dela, pensabamos entón.

O que máis nos proía, porén, era decatarnos de que Imogen comezara a mudar: máis o viamos canta máis calor caía de enriba e máis medraban os días. Todo era entón roupa máis fina, máis tempo de luz para pensar ou para se dar conta de cousas. Ao contemplar a Imogen, coas mangas máis arremangadas do normal, as meixelas repoludas, a moitas de nós véusenos por separado ao miolo, formándose como se da nada, as palabras: GIOVINEZZA. GIOVINEZZA. PRIMAVERA. DI BELLEZZA.  Saber non sabiamos o que era, ignorantes como éramos das cousas do século, pero logo cando unha vez nos sentamos xuntas a falar das nousas cousas e comparar, vimos que daquela vez se nos ocorrera a todas o mesmo. Puxémonos a buscar e atopamos, e non haberá que dicir que quedamos todas espantadas: marchamos escopetadas poñernos de xeonllos e rezar na capela, porque daquela aínda pensabamos que unha cousa e a outra eran incompatibles (o de rezar, instintivamente, asociabámolo co que era coñecido e o outro co que non: daquela aínda todo o entendiamos en dicotomías). As monxas non poñían reparo ningún, pero sospeitaban tamén. Tanto rezar, dicía algunha cando nos vía marchar sobre a capela (a flamenca non, a outra) ás tres da tarde, ás once da mañá do sábado, despois de cear. Tanto rezar. Por que non estudan, que para iso está aquí? Estuden, que algo terán que facer coa vida o día de mañá (isto último, que as monxas dicían como ao chou, arrepiábanos e confundíanos: nós sabiamos desde había ben de tempo que en Polar palabras como pasado, presente, futuro, non tiñan sentido, pero as monxas, que levaban no colexio desde antes ca nós, nin o cheiraran. nós o que queriamos facer o día de mañá non o sabiamos, pero o que non queriamos facer si: ser monxas).

Ao decatármonos, demos en confiar xa menos en Imogen; como non nos fiabamos xa do que nos puidera traer, empezamos a observar nós mesmas tamén a Sor Elvira Lecumberri. Andabamos aceleradas, porque nunca nos ocorrera de non nos fiar dunha de nós, e ao comezo custábanos decatarnos do que viamos. Espiábamolas pola ventá que daba ao patio, recolocando os percais no baúl, e, léndolles os labios, acabamos por ver que era Imogen e non a monxa a que dicía: Isto aquí, Sor Elvira. E isto acó. Non ve? E Sor Elvira Lecumberri dicía que si, e facía, e logo volvía colocar como o puxera ela antes e logo volvía colocar como dixera Imogen. Imogen pegábase a ela máis do que facía falta; Sor Elvira vacilaba primeiro, como se lle quixese escapar (e isto nos sorprendía), pero despois volvía se xuntar ben con Imogen ata a seguinte vez. Que traes hoxe para nos contar, insistiámoslle de noite a Imogen (porque queriamos tamén que nos contase ela da súa boca), xa mudadas mentres ela cepillaba no cabelo con parsimonia: ela si que non se aceleraba nada e mesmo se encollía de ombros con despego. Entón, algunhas de nós colliamos os cepillos polo puño, con raiba, como para darlle con eles a Imogen unha malleira nas cachas; outras, por detrás, poñíanlles a estas a man no ombreiro, como pra dicir: Pero que: esperemos mellor a oír o que teña que dicir Imogen, que aquí somos todas de crer nas palabras. Imogen tardaba, pero ao cabo falaba sempre, e sempre tiña que dicir bastante. Preguntábamoslle: A ver que diches sabido dese home. Ela suspiraba e dicía: Moitas cousas, porque, sabedes que? Que Sor Elvira Lecumberri, por moito que se lave e se fregue, non pode toller o olor dese home nin das súas cousas de dentro e de enriba dela. Évos sempre así. Foi coas mamás, será con nós. Sen case pensar, contestabámoslle: Tira esas porcalladas da boca, Imogen. (Algo si que queriamos saber máis daquelas cousas, porque estabamos na idade, pero tamén nos repelían). Tira esas porcalladas da boca e cóntanos o que importa de verdade: como se coñeceron, que lle viu a el Sor Elvira Lecumberri, etc. Iso xusto é o que importa, dixo ela. Importa porque o olor dese home – e agora tamén o de Sor Elvira Lecumberri – é o olor do que ten dentro do miolo: agora pensan e ulen os dous igual, e así é como acabaremos ulindo e pensando todas. Acabaredes: é lei de vida. Isto (o “acabaredes”, sobre todo, o C ben explosivo)  espantábanos sempre. Diciámoslle entón, derrotadas: Boh, Imogen. Boh. Deixa xa a misión: xa non fai falta. Esquece a Sor Elvira Lecumberri. Nós tamén hemos esquecer; non somos xa as de hai catro, cinco meses:  esquece. (Por dentro, o pensamento de deixalo sen máis abríanos as carnes, porque éramos mozas e curiosas, pero o máis importante era facer que Imogen esquecese, para que non nos levase con ela polos camiños aqueles). Imogen retrucaba: Como vou esquecer agora que descubrín o máis importante. Vós ídelo descubrir tamén: en realidade, xa o descubristes, pero de todo facedes con tal de non vos decatar. Dígovos unha cousa: así non se pode andar pola vida.

Aquela noite, cada unha na cama súa, pensamos en todo o que acontecera nos meses anteriores e chegamos todas a unha conclusión semellante: que Imogen abrazara o que traía aquel señor que ela nin sequera coñecía porque era unha persoa sen dobrez que entendía as cousas como lle viñan; que o resto das rapazas e tamén Sor Elvira Lecumberri estabamos máis desenvolvidas por dentro, e por iso pechabamos os ollos con medo a todo o que fose máis grande ca nós, e xusto por pechalos estabamos en perigo de que outros nos arrastrasen con eles. (As monxas nin as contabamos: eran xente ben roma). Pensamos tamén que algo había que facer. Agora estabamos todas un pouco máis preto de Sor Elvira Lecumberri, porque a todas nos levaba Imogen de acó para aló polo colexio adiante como ela quería, aínda simple como era. Estarmos niso preto da monxa aquela dábanos algo de consolo, se cadra o único que tivéramos todos aqueles anos en Polar.

Aqueles días empezaba tamén a primavera, que chegara algo antes do normal:  xa o un, o dous, o tres de marzo, andabamos aceleradas, pinchándonos con máis forza ca nunca aquel cantaruxar que nos saíra de ver a Imogen: GIOVINEZZA. GIOVINEZZA. PRIMAVERA. DI BELLEZZA. (Teimabamos en pechar o oído de dentro e non dabamos feito: decatbámonos de que había algunhas cousas que nin sabiamos facer nin iamos aprender xa). Había tamén as cousas de todos os anos: a teima por írmonos, por fin, bañar á poza, despois de xuntar calor, por dentro e por fóra, o inverno todo. Imogen veu connosco se bañar, e pasou que naquelas horas volvemos pensar que era unha de nós. Isto pensabamos cando na poza lle observabamos a carne, igual cá nosa, repetimos unhas cantas veces para dentro mentres cociamos na auga: mesmo aqueles días primeiros de calor, estaba máis que morna e pouco nos aliviaba os calores. Rematou de se bañar, saíu da poza espida, secouse coa toalla ben preto do corpo e sorriu. Acabou aí outra vez o pensar que era coma nós: porque nós, en Polar, todo o faciamos serias, e era ese o xeito que tiñamos de sobrevivir. (En Imogen, mesmo cando non ría ou sorría, había unha alegría que non era nosa: non era a alegría das rapazas de Polar.)

De volta todas en Polar, uns días si que demos tirado para adiante. Tiñamos horror de pensar que era o que habería que facer: porque non podiamos quedar como estabamos, pero facer algo tampouco se nos daba. Cruzámonos un día co señor de Agromos de camiño para as tendas, e nin nos inmutamos: así lle estaban as cousas. Igual poderiamos tirar así varios anos, ata que nos tocase a todas marchar de Polar, se non fose por algo que pasou cando aos catro, cinco días vimos a Imogen saír da aula de costura de Sor Elvira Lecumberri. Foi como se a volvésemos ver espida igual que saía da poza. De alí a un pouco vimos aparecer detrás a Sor Elvira Lecumberri: desta vez non viña pálida, senón encendida. Tiña ademais pinta Sor Elvira Lecumberri de poñerse así de colorada porque Imogen viñese de de quitarlle algo que ela quería moito: o que máis quixese no mundo (que nós non sabiamos tampouco que era). Torcemos a mirada para dentro de nós: nunca tiñamos visto a ninguén acenderse así. Namentres, á porca de Imogen dera en rir: en subindo pola escada cara ao dormitorio, miraba para nós, miraba para Sor Elvira Lecumberri e escachaba coa risa. Apareceu entón Sor Mártara a Nova arriba de todo da escada. A ver que fan aí a apampar, dixo: vaian lavar a cara e as mans, que logo lles toca cear. (Pensamos que nin debeu ver a Sor Elvira Lecumberri: estaba entrenada para vernos só a nós, dicirnos en que andabamos en falta). Obedecemos: fomos nos lavar, tiramos para adiante, volvemos facer as cousas nousas. Para o outro día xa estaba Sor Elvira Lecumberri coma sempre, guiándonos no dar puntadas e irritándose un pouco cando non as dabamos ben (pero que pespuntes me andan a facer, dicía: pero que). Non dabamos feito, porque por dentro andabamos a pensar: Hai xa que facer algo. A ver que vai ser o que poidamos facer. A resposta única que se nos ocorría era: facer o de sempre; seguir co de sempre; ir nos bañar á poza; que as cousas vaian por onde teñen que ir. As monxas algo debían notar. A ver, que se ve que andan algo arrefriadas, algo encollidas, algo conxestionadas, dicían ao vernos pasar polos corredores para o comedor, para o dormitorio, para as duchas comúns. Andan algo conxestionadas e para esas cousas nunca vai ben a auga: mellor será que para o sábado non vaian á poza. Nós botábamonos a tremer: de medo, e as monxas, con iso, envalentonábanse. Pero non ven o calafrío que as acaba de cruzar de abaixo a arriba, que ben vimos como lles chegaba ata a punta do cabelo, dicían: se as vemos estremecer mirando desde o terceiro piso para o patio abaixo. A próxima vez que as vexamos, teremos que mandalas á enfermería con Sor O’Malley, que para iso está. Nós poñíamonos ben dereitas, afoutas, e corriamos polo patio adiante. Mesmo dábamos en pelexar as unhas coas outras, para facer ver que nunca tan fortes estivéramos, mazándonos nas carnes co puño pechado, e así, de paso, botabamos para fóra tamén o que se nos cocía dentro. Non lle teremos que dicir que a Imogen, daquelas veces, nin nos achegábamos: aí estaba soa, a cabroa dela, e sorría e calaba como se nada lle importase.

Chegou logo o sábado; pola mañá tiñamos a hora que lle chamaban de estudo, e case toda a pasamos a mirar da fiestra para fóra (estudo, xa se dará vostede conta era un poñer: moitas liamos novelas ou escribiamos cousas de nós. As que estudaban facíano cunha devoción que non sabiamos de onde colléramos: das monxas non, xa lle dicimos). Fomos xantar cando tocaba e cando rematamos foi como se a luz do día nos tirase para fóra, cara á poza, pero aquilo, se o pensamos ben, era o que pasaba sempre. Baixando pola corredoira pina, miramos para atrás para ver se viña Imogen camiñando connosco: camiñaba, viña, e entón, a cada unha por separado, algo nos pinchaba no corazón, porque se Imogen camiñaba connosco sería que algo aínda era tamén nós. Chegamos ao pé do outeiro, collemos para a poza: xa daquela iamos pensando que igual fora Imogen parte de nós antes, pero non agora (porque en Polar era difícil pensar o presente, logo o pasado, logo o futuro). Así, quecéndonos o sol, chegamos á poza; ao primeiro andamos todas ocupadas a nos espir e a nos admirar de como o sol nos entraba pola pel. Fomos para auga; chapoteamos, mergullamos as cabezas e volvemos saír, como facíamos sempre. Pareceunos tamén que estaba a auga máis quente que de normal. Estabamos, logo, xa todas na auga e vimos que Imogen non; miramos entón para a terraferma e vímola camiñar cara a nós. Alí viña sorrindo, coa pel brillándolle como se a trouxese cuberta de escamas, a cabrona dela. Haberános desculpar, pero: a cabrona dela, aló viña como se fose superior ao resto de nós: e era.

Como lle podemos contar o que pasou? Non lle imos dicir máis que a verdade: que, cando a vimos, aló nos botamos todas enriba dela; unhas enriba e outras debaixo. Non crea que o tiñamos tampouco pensado así: isto foi que de dentro de nós saíu aquela forza primeira que tiñamos dentro e que criamos que non, pero Imogen sabía que si. Tamén lle dicimos que coidamos que aquel día botamos fóra de vez todo o que tiñamos daquilo: xa non cremos que nos volva saír nunca máis.

De volta en Polar, metéronnos as monxas de urxencia a todas no salón de actos; contamos, e as monxas a todo nos dixeron que si: tamén é verdade que outra cousa non ían facer. Mírenme ben, dixo Sor Mártara a Nova ao rematarmos: están seguras de que dixeron todo o que tiñan que dicir? Dixemos, Madre. Como non lle iamos dicir, Madre. Pois será así logo: vaian agora descansar, e, se algunha non dá feito, que vaia canda Sor O’Malley e que lle faga unha cunca de English breakfast tea. Mañá xa pasou todo. Pasou, Madre, dixemos como un eco, e marchamos. Coidamos que no corredor andaba agachada Sor Elvira Lecumberri, mirando para nós. Nin ladeamos a cara para mirala. Aí nos decatamos que o interese que tivéramos por ela perdéramolo todo: estabamos na idade.

Portrait of Eva Moreda

Eva Moreda was born on the northern border between Galicia and Asturias in 1981. She has been active actively publishing novels in Galician since adolescence and is currently a professor of musicology at the University of Glasgow.

Trafika Europe